Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Це за те, що посміли зняти руку на аварів!

— А це за кров і сльози наших кревних!

— За знівечені стійбища і за татьбу у стійбищах! Більшість разила жителів Салони, не пояснюючи.

Хтось силився вгомонити їх, казав, благаючи милосердя: «Чи то ж ми?» Та дарма, авари не доглядалися і не дослухались до благань, устилали землю трупом та приказували:

— Кара і смерть! Кара і смерть!

В якийсь незбагненно короткий час багата і пишна Салона була залита кров’ю. А вслід за Салоною жертвою мсти-відплати став і другий великий город Далмації — Аспалаф. Про дрібниці й говорити не доводиться. Уся славнозвісна ромейська провінція на полуночних обводах їхніх земель від Діррахія на полудні до Істрійських гір на полуночі, від Адріатики на заході до Дунаю на сході стала володінням аварського кагату. І поскакали гінці в усі кінці світу. Одні спішили повідомити кагана Дандала про ще одну славу, здобуту його турмами, інші силилися доправитись якомога швидше до найближчих пристанищ Адріатики, в яких, знали, стоять швидкохідні драмони[101], а вже на драмонах попливти до Константинополя і звідомити нового імператора: перлина серед його володінь в Іллірику — Далмація — віднині не належить йому. Авари взяли її ґвалтом і вчинили серед хрещеного люду нечувану різню.

Усі гадали, плекаючи потаємні сподіванки: почнеться нова січа між обрами і ромеями; імператор не подарує каганові жорстокості, як і самої Далмації. Та ба, того не сталося, принаймні так швидко, як хотілося б. Ті, що сподівалися відплати — і то негайної, — усе брали на карб, крім одного: нині не той у Константинополі імператор і клопоти у нього не ті. Фока доволі швидко і спритно встиг помститися Маврикію, як і його кревним, однак не встиг утішити себе належною зверхністю над усіма, хто стояв близько до Маврикія. А оскільки таких немало і зверхності по суті не було, якось байдуже подивився на біди потятих у Далмації, тим паче на біди тих, що встигли утекти, лишившись всього лиш домівки та маєтності. Сенатори завважили це й сказали тим, що прибули з Іллірика:

— Мовкніть і не дишите. Імператорові не до вас зараз.

— А Далмація? Так і залишиться під аварами?

— Не залишиться, щось вдіємо.

І таки вдіяли. Без Фоки, на власний розсуд і власний страх, а таки вдіяли. Десь опісля вже, як втікачі з Далмації знайшли собі пристанище в Іллірику чи метрополії, а авари впевнилися: вони твердо й надовго сіли в Далмації, згуртували ті сенатори невелике, для загалу таємне сольство й послали його до білих хорватів, не так давно, приведених їхніми привідцями з-за Бабиної гори[102] й посаджених поблизу аварів, переважно в Дінарських горах.

— Коли ви, хорвати, — сказали ромейські сли, — волієте назовсім сісти в наших землях і саме тут, маєте прилучити до тих, що є, плодоносні долини і передусім прибережжя.

— Самі бачимо. Гори мали в праотній землі, маємо й тут. Чи з-за того варто було переселятися? Без плодоносних долин не всидимо тутки. Та як прилучити їх?

— Погроміть аварів і сідайте на їхнє місце в благословенній богом і людьми Далмації. Вчините те — вона ваша.

— Чи буде так?

— На те є воля сенату, можемо хоча б і зараз укласти ряд. Чи ми не тямимо: буде Далмація землею наших підданих — хорватів, буде й нашою, а залишиться під аварами — не бачити нам її, як своїх вух.

Ті ромейські сенатори, як і їхні сли, либонь, не розуміли тоді, що започатковують вони, напускаючи хорватів на аварів: окрім бажання повернути собі першу перлину в короні імперії — Далмацію, нічого іншого не мали на мислі. А сталося так, що саме тією ратною виправою започаткувалася нова хвиля серед слов’янських племен, котрі сиділи в середній течії Дунаю й були спільниками аварів у ратних змаганнях із Візантією. Ано, започаткувалася і не згасла вже, набирала та й набирала сили, аж поки не накрила аварів і не одмінила історичної долі як самих слов’ян, так і Візантії.

— Вони тим і сильні були, — скажуть потім про аварів, — що примножували свою силу силою підкорених ними народів і племен.

Та то буде десь аж ген потім. А поки що хорватам треба було думати, як зробити перший крок.

XIX

Світозар не поспішав полишати Дулібію. Ходив від весі до весі, від городища до городища, грав у людних місцях на гуслях та слухав потім бесіди поселян про малі і великі біди, а найбільше про те, що спіткало їх і їхню княгиню цього літа.

— Таке лихо сталося, — удавав із себе необізнаного.

— Йой, чоловіче божий, — зітхали. — Таке лихо, хоч лишай обжиту дідами-прадідами землю та йди пріч.

— І куди підете? — питалися збоку.

— А куди очі глядять.

— Схаменіться, небого. Коли вже йти, то не родом — усім людом. Хто прийме рід, де знайдете притулок?

— Подейкують, ніби княжич Мезамір осів за Случчю та й збирає біглий люд.

— Не люд, а лиш мужів.

— А я кажу: люд.

Що порадить їм? Ствердить те, що мовить перша з жон, чи стане на бік другої? Коли стати на бік другої, що ж радити тоді першій? Сиди, жоно, й терпи? А до якого часу? І чи можна терпіти те, що мають уже, що можуть мати, коли залишаться під обрами?

— Чув я, — вкинув і своє слово, — ніби молодці йдуть до лісу, збираються там у ватаги та й нагадують обрам: не вельми розперізуйтесь, бо будете биті.

— Мала надія, — відмахуються від того натяку-поради. — До лісу йдуть лиш ті, що завинили чимось перед обрами. Чи таких багацько? Чи вони усидять довго в лісі?

— Ваша правда: не всидять. Таким найліпше правитись до Мезаміра. Чув я, ніби княжич немало назбирав уже їх. Жде слушного часу, аби прийти і вигнати обрів із Дулібії.

— Коли б то, коли б то!

Стольник пробирався на Тивер, та нерідко й звертав із битої путі. Там — аби заночувати в когось, там — аби вивідати щось. А найбільше хотілося йому здибатися з