Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
Так гадалося Кочагирові, та не так склалося. Поки добирався до Карпат та прокладав доступну всім путь через перевали, по сусідству з нещодавно поселеними родами його сталася заміна оборонних ромейських когорт: на зміну тим, що несли сторожову службу на обводах нещодавно відвойованої в остготів Далмації, прийшли інші, щойно набрані серед жадаючих легкого хліба. Їм, начутим про можливості наживи в січах, упало в око, що по другий бік Дунаю безпечно випасає отари овець, череди корів, табуни коней ніким не прикритий з боку ріки люд.
— Де ж їхня сторожа? — запитали обізнаніших.
— Певно, серед тих-таки пастухів.
— Ба ні. Ті пастухи — отрочата або старе луб’я. У стійбищах жони та діти. Будь пильний, побачиш.
Та дивовижа стає відома іншим сторожовим, від тих інших — привідцям, і на ромейськім березі Дунаю, між густими зарослями при воді, все більше та більше об’являється лімітатів[97], пильніше та довше доглядаються вони до аварського берега.
— Присяйбіг, так і є. Вої аварські подалися десь, не інакше як у новий похід покликано їх.
— Не чути ж ніби.
— Настане час — почуєш. Скачи до стратига[98] та звідом його.
— Може, звичайного гінця пошлемо?
— Що гінець? Маємо втовкмачити, яка є нагода заволодіти скарбом, що його ніхто не охороняє.
Стратиг недалеко, одначе не так і близько — у славній на всю Далмацію і далеко поза нею Салоні, тій самій Салоні, що її зводив яко перлину Іллірика ще імператор Діоклетіан[99]. Щоб подолати відстань між Дунаєм і сим городом, потрібен не один день. Тож центуріонові[100], що отримав повеління побувати в стратига і звідомити його про можливості заволодіти людом і худобою за Дунаєм, не так уже й хотілося правитись туди. Та що може вдіяти, коли повелів старший? Узяв з собою ще двох легіонерів та й подався в путь, втішаючись бодай тим, що побуває в жони, побавиться з дітьми.
Стратиг сприйняв ті звіди по-своєму: раз немає серед аварських поселян мужів, значить, ті мужі знову збираються чи, може, й пішли уже в похід. А коли так, в чиї землі йдуть вони, як не в ромейські.
— Маємо зашкодити тим їхнім намірам, — сказав центуріонові, а перегодом — і на зібранні привідців. — Йдіть до Дунаю усіма маніпулами, вивідайте ще раз, і, коли авари справді є безборонні, підіть в обсаджену ними землю й наробіть там добрячого переполоху. Хай подумають по всьому, іти чи не йти на розбій, коли палає власне стійбище.
Маніпули не завагалися, і за Дунай пішли, і за Дунаєм зробили те, що велено їм. Та й чого мали б не зробити, коли брати по стійбищах було що, а опору аніякого? Гнали та й гнали через Дунай корів, коней, переправляли, як могли, отари овець, не розминулися, ясна річ, і з аварськими дівами, младомладими жонами. Багата й славна перед тим походом Салона стала ще багатшою, а відтак і звабливішою для всіх, хто встиг почути про те багатство й норовив не втрачати нагоди, поживитися ним. З’їздилися ласі до дурнички не тільки з околій, з’їздились і з інших городів та селищ Далмації. Тож весело було на серці в тих, що збували добуте в аварів, та ще веселіше в тих, що зловчилися придбати його за дешевшу, ніж будь-коли, ціну. А де веселощі, там щедре застілля, там і вакханалії.
У Кочагира обімліло тіло і серце схолонуло, коли почув, а потім і побачив, що вчинили ромеї з його родами. А все ж у нього вистачило за цим разом терпцю і глузду. Не підніс тієї миті над собою меча і не подав клич піти за Дунай, помститися, поки вирує в серцях гнів, на зайдах. Подався передусім до стольного стійбища і зажадав від кагана дозволу на похід, а заодно і допоміжних турм.
— Коли це сталося? — поцікавився Дандал, вислухавши брата.
— За три седмиці до мого повернення з Карпат.
— Вої твої були вже за Дунаєм?
— Коли й були, то поодинці, ті, що цікавилися долею своїх кревних.
— Постарайся й надалі не виказувати себе ромеям. Роби вигляд, що турм твоїх усе ще немає між родів. А тим часом пильно стеж за ромеями. Маніпули, що прийдуть на зміну тим, котрі поживилися вже, теж захочуть скористатися відсутністю твоєї сили і поживитися дурничкою. Ось ти й нагрянеш тоді на них, да так, щоб жоден не випорснув із зашморгу і не повернувся за Дунай. Коли це станеться, подбаєш і про достойну помсту. Турми я дам тобі.
Дандал ніби у воду дивився. Наступного передліття, коли отари поповнилися веселими ягнятами, а череди — добутими в непограбованих стійбищах коровами, бичками та теличками, тисяча кінних ромеїв прибула в надвечір’я з Салони на зміну тим, що несли сторожову службу з передзим’я до передлітніх християнських свят. Ті ж, що змінилися, не поспішали того дня до Салони, стали неподалік від Дунаю табором. Недовго розглядались та вивідували, другого дня й пішли через Дунай. Кочагир дозволив їм розбитися на кілька загонів і заглибитися в його землю (адже ближні до Дунаю стійбища нещодавно пограбовані, певен був, ромеї підуть на дальні). А вже як заглибилися, оточив їх своїми турмами і вчинив так, як велів каган: жоден не випорснув із того зашморгу.
Довідавшись від полонених, хто пограбував його роди на минулім політті, Кочагир не став довго роздумувати, переодягнув своїх воїв у ромейські строї, прихопив із собою ромейські інсигнії та й пішов усією, що мав під рукою, аварською силою, за Дунай. Поночі тихо прибрав сторожу поблизу переправи і зникнув у порослих лісом горах Далмації. Від полонених знав: усі, що змінилися днями, маніпули мали повернутися в Салону напередодні християнського свята — великодня. Отож того дня і об’явився з переодягненою турмою біля воріт Салони, повелівши всім іншим турмам приховатися неподалік. Подвійно щасливі горожани — якже, наближається он яке свято і повертаються мужі до своїх осель — охоче розчинили перед ними ворота. Розчинили та й застигли з дива. А деякі й застигнути не спромоглися. Авари налетіли на них буряно (ці, переодягнені, і ті, що вломилися в город слідом за переодягненими) й не стали допитуватися винних. Заносили в лютій злобі мечі й клали коням під ноги
