Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Форисин догадався, хто і чому зчинив поночі ворохобню. Коли розвиднилося і тих, що полягли на заборолі чи біля заборола, знесли докупи й поклали посеред подвір’я один в один, сам вийшов подивитися на потятих. Ходив звільна і приглядався пильно, затим повернувся круто й пішов до теремка княгині Данаї.

— Отак, значить? — мовив з притиском і, не діждавшись від неї слова-відповіді, додав: — То знай, княгине, ані я не піду тепер із твого дитинця, ані ти не підеш. Коли Лілейка не подасть мені завтра-післязавтра знаку, що міняє гординю на прихильність, то по післязавтрьому запряжу обох вас разом із людом вашим у рало й оратиму вами ниву. Хай вої мої виб’ють із вас гординю пугою, коли не можете упокорити її силою власної волі. Слово моє тверде, пам’ятай.

Обернувся і вийшов. А княгиня як стояла, застигнута зненацька, так і лишилася стояти. Була бліда і знищена, безсила не те що вдіяти, мовити щось.

— Чула, доню? — обізвалася тоді вже, як Лілейка вийшла до неї і стала неподалік. — Що ж робитимемо тепер? Усього, два дні дано нам на розсуд.

Ждала бодай якоїсь ради, а діждалася ревних жіночих сліз.

Дві доби — не такий уже й куций час. Було коли, здавалося, обдумати все і надуматись, тим паче, що ані Лілейку, ані її матір ніщо інше не цікавило вже у цім збаламученім світі. Та як не билася їхня птаха-думка, в яке віконце не поривалася — дарма. Всюди висока стіна-загорода, а то й гірше — безодня-крутопадь. Знали: ті, що прийшли порятувати їх, уже не порятують. У Форисина вистачить воїв, аби заступити їм путь як до Данаї, так і від Данаї. А коли на посланців нескореної Дулібії немає сподіванки, то на кого і на що можна сподіватися ще? На переодягнення чи на схованку в когось із волинських мужів? Пробі, коли це порятунок, то про нього раніш мали б подумати, тоді ще, як можна було вийти з дитинця.

А Форисин лютував, чи не зумисне являв усім, яка в нього сила над Дулібією, людом дулібським. Зганяв удосвіта до острогу мужів, жон, дівиць волинських, впрягав у повози і, посадивши на кожен із них по обрину, велів гнати в поле — там на них чекали борони, рала, робота тих, що готують до посіву на передлітті лядину.

— Може, скоришся, доню? — зупинялася перед Лілейкою і питалася в Лілейки. — Що вдієш, коли нас немає кому захистити?

— Як можете казати таке, мамцю? — крізь сльози перечить княжна. — Чи ви не видите, який він, той обрин? Чи мені, що леліяла себе для найліпшого серед мужів Дулібії і була божественно щаслива зі своїм сонцеликим Говейком, личить бути Форисиновою? Та най ліпше вже у рало запряжусь!

— Нам не можна в рало, дитино. Ми — жони княжого роду.

— Тоді… тоді у Буг кинуся, а жоною обрину не буду! Даная безсила збороти в собі жалі, що підступали до горла.

— Я мала б пишатися тобою, доню, такою ліпотною і такою в усьому угодною мені дитиною, а плачу, як бачиш. Бо коли ти справді не можеш належати привідці аварів у землі Дулібській, то іншого вибору у нас таки не буде: коли надійде вона, остання мить, підемо шукати втіху серцям своїм у Бузі.

— Як скажете, мамцю гожа. Я на все згодна, аби з вами.

Десь перегодом, коли наданий для роздумів час нагадав про вирішальну мить, а покірна княгині челядь добула валаха і принесла його в жертву богам, стала укупі з донькою своєю на коліна, простягла до подобизни богів руки й просила у них заступництва. Як ніколи ревна була в молитвах своїх, а вже що жалісна, то такою, далебі, ніхто й ніколи не бачив її. Може, саме тому наближеною почувала себе до богів, воістину єдиною з ними і помислами, і серцем. Геть змаліла властива колись високоповажаній княгині гординя, одкрилися, позбувшись запруди, давні рани — ті, що їх завдали, потявши мужа Мезаміра, обри, і ті, що їх полишив, ранячи кожним своїм вчинком, Келагаст, і потекла з тих ран запечена болем-мукою кров, задиміла на гарячих струменях жалів її й обернулася там-таки, у вирі поверженої гордині, в рясні, не менше пекучі, як і рани, сльози. Не ховала їх ані від людей, ані від богів, питалася, за що покарана так, і плакала, скаржилася на несправедливість, і знову плакала, благала бодай на цім чи не останнім рубежі буття її прийти на поміч — і не певна була, що прийдуть.

Навіть звиклі до жорстокостей обри, зайшовши до теремка, аби нагадати: «Визначений час минув. Що скаже княжна?», — розгубилися, угледівши княгиню такою.

— Скажіть тудунові, — мовила, завваживши їхню присутність, — княжна Лілея зголошується назватися йому жоною. Просить тільки…

— Мамцю! — почула наляканий доньчин голос, однак не зважила на нього.

— Просить тільки, аби він не поспішав, пождав до обжинкових свят. Того вимагає покон наш: злюб і воседля по злюбі роблять лише по обжинкових святах.

— Форисин сказав: ніяких зволікань.

— Скажіть і ви йому: це — останнє. Та й не так довго ждати, всього лиш седмицю.

Обри вагалися, певно, не знали, як їм бути: примушувати княгиню і княжну коритися їм чи повертатися до Форисина без них. А все ж утямили, мабуть: з такими не варто бути свавільними,  вернулися й посунули з теремка без княгині і її доньки.

— Що ви ото сказали їм, мамцю? — заспішила, втираючи сльози, Лілейка. — Чи я не говорила вам…

— Тямлю, дитино, що ти говорила, тямлю. А все ж так ліпше буде. Матимемо цілу седмицю. Хто відає, може, щось зміниться за цей час, може, вихоплять-таки нас із глухих і недоступних стін острогу. Десь є поза ними стольник Світозар, мужі дулібські. Чи затим їхали вони з такої далечини, щоб опустити після першої невдачі руки і нічого не вдіяти? Не може того бути, дитя моє. Серцем чую, не може того бути!

Форисин не повірив тому, що принесли з теремка його посланці, а проте й не послав їх по княгиню та її доньку вдруге, сам прийшов до них.

— Те, що сказали вірні, правда? — звернувся