Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Ярослава справді прийшла не з тим, що тішить: на ній виду не було.

— Княже, — мовила й затнулася. — Порятуй нас, а купно з нами і весь рід.

— Пробі, що сталося?

— Той обрин, гість твій, хоче взяти злюб із Забавкою.

«Маємо, — поклав до пам’яті, як якусь давно сподівану біду. — Цього тільки й бракувало: мати з обрами кревні узи».

А Ярославі сказав:

— То чого страхатися, небого? Виставте за поріг, коли не вгоден.

— Аби ж можна було. Йому це, йому те, а він знову приходить. Пообіцяв до тебе вдатися. Затим і прийшла оце, аби застерегти: не поступайся моєю дитиною. Дідуні Добролика немає, будь ти їй захисником. Нащо нам кревна єдність із супостатом?

Ото заковика. Коли справді обернеться так, що Хафіз вдасться до нього яко повелителя в Тивері і Забавиного кревного й попросить заступництва, іншої одповіді йому не може дати: «Я не волен примушувати, бути властним над чиєюсь долею». А те навряд чи сподобається йому.

— Ніби в Забави немає вітця, матері, — надумався врешті-решт. — Пошліться на те, що дівка іншому обіцяна, та й по всьому. А я підтверджу те, коли обрин вдасться до мене. Скажу, такий у нас покон: дівку з княжого роду ще малою обіцяють комусь. Ладо в Забави, сподіваюсь, є?

— Коли б же був. Усі про те відають і обрину встигли укласти до вух: потято його при Дністрі.

— Тоді знайдіть іншого. І то негайно, інакше ми не відгедзькаємося від того обрина. Молодець він, сама бачила, преліпий собою, і натурою таки на гедзя схожий, що завзятіше відбиваєшся від нього, то наполегливіш лізе.

Ярослава пішла від князя з похиленою головою. Та й князь не міг уже позбутися мислі про той злюб. Лишався на самоті — думав про нього, одходив до сну — і не міг заснути. Отаке вигадав Хафіз? Всього лиш уподобав Забаву чи хоче видобути з того кревного єднання з княжим родом щось більше і значиміше? Що ж він може видобути? Нашу прихильність? Мою — нехай. А люд тиверський хіба стане колись прихильним до того, чиїм данником є, кому щоліта має віддавати добуте потом? Даремні сподіванки, Хафізе. Такої прихильності до тебе не було й не буде.

Терхан не примусив його довго клопотатися цим. Прибув на третій день, і не сам, укупі з наймолодшим Радимовим братом Остромиром. Не гукав, як завжди: «Боги в поміч!» Чи по-своєму: «Селям алейкум, князю! Не хабар?»[95] І осміхався вже не так, як колись. Окрім ніяковості, нічого не було в його усмішці.

«Е-е, та він справді вподобав Забавку. Що ж скажу такому?»

Остромир, либонь, завважив деяку розгубленість у братових очах і відвів його осторонь.

— Княже, — мовив притишено, — угомони Ярославу. Чого вона опирається?

— А ти не опирався б, коли б йшлося про долю твоєї дитини?

— Є ще доля землі і люду.

— Хочеш сказати…

— Затим і покликав, аби застерегти тебе: не зважай на Ярославу і її благання. Хафіз обіцяє захищати Тивер і її люд перед каганом і каганатом, коли віддамо за нього Забаву. Скористайся цим.

Це вже не вперше підказують: скористайся. Колись — мужі, зараз — брат. Та є ще доля винагородженої божественною ліпотою Забави. Невже пожертвує нею, хоча б і заради благодаті в своїй землі? І є, між іншим, доля Забавиної матері.

— Ти тямиш, Остромире, що то є — віддати Доброликову онуку за обрина? Сьогодні він уподобав Забаву — жона Забава, завтра уподобає іншу — буде жоною інша. Сьогодні він Дандалів достойник у Тивері, а завтра зніметься й подасться в Паннонію чи ще кудись. Яка мати бажає своїй дитині такої долі? І потім, що скаже нам рід, коли вчинимо так з онукою брата нашого, який поліг у січі з тими ж обрами? А ось що скажуть. «Немає Добролика — немає кому й заступитися за Забаву». Я такої слави не бажаю собі.

— Хафіз заприсягається, що він твердо сідає в Тивері, яко каганів довірений. Злюбне єднання з нашим родом нагадає йому, що і в його жилах тече слов’янська кров. Він почуватиме себе кревним нашим і буде більше з нами, ніж із Дандалом. Як можемо не скористатися цим?

— В ім’я покону нашого можна і треба, Остромире.

— А в ім’я благодаті? Чи уявляєш, що буде з нами, коли відмовимо йому і завдамо його серцю кривди, яка не знає прощення?

Та князя тільки злило те.

— Казав і знов кажу: я не можу торгувати долею Забави і її матері!

І тут Остромира осяяла рятівна мисль.

— Торгувати? А це ж з якої речі? Хіба князеві не сказали: Забавка з доброї волі обирає цю долю. Вона вподобала Хафіза і просить-благає матір, аби віддала за нього. Коли б не була княжого роду, давно втекла б уже з ним.

— Як то — вподобала? Коли і з якої речі?

— Далебі, спізналася десь і виходила на його клич.

Це гірше, Ярославо. Безсилі там наші повеління, де є повеління серця. Щось він, Хафіз, казав подібне: у крові його більше від матері слов’янки, аніж від вітця-авара. Може, та кров і хилить його до Забави? А коли хилить, то чому б тиверцям справді не мати серед обрів свого достойника, того чільного мужа, котрий, будучи обплутаний злюбними узами, стоятиме не так на боці кагана і каганату, як на боці роду жони своєї? Га, це ж діло, здається, радять.

— Гаразд, — зголошується врешті і першим рушає туди, де полишили Дандалового терхана. — Ходім, послухаємо ще, що скаже Хафіз, а вже потім будемо зважуватися, на чий бік стати: Ярославин із мужем чи його з Забавою.

XVI

Якийсь час Форисин не нагадував про себе ані княгині ані її доньці. Либонь, тамував у собі гнів на них, дошукувався на самоті, як зламати опір цих дулібок. На те, щоб полишив у спокої, мала надія. Не так він світив очима, коли заглядався на Лілейку й сподівався на її прихильність, і не такий гнів являв, коли сказала: марно сподівається.

«Най як собі хоче тепер, — стала на мислі Даная. — Для нас добре вже те, що не лізе межі очі і не бере за карк. Що довше не нагадуватиме про себе, то ліпше».

Знала від мужів: