Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

як там, при Дністрі. Ішли в січу й оглядалися та думали оглядаючись: «Обрів он скільки. Потнемо їх чи ні, а дружину в такій січі напевно втрачу. І що тоді буде з моєю землею, коли позбудусь дружини, що буде зі мною?» Ано, саме ця мисль гніздилася в мізках кожного й стримувала руку, що мала б піднести на обрів меча й разити нещадно. Хто відає, може, за братом Світозаром і немає тієї вини, яку кладе на нього. Міг там ще, на боролищах при Дністрі, узріти, до чого йдеться, які не єдині є князі, і змусити себе поступитися третиною землі, аби не втратити всю.

Це чи не вперше подумав так про брата і то лиш тому, мабуть, що чув про нього і не раз уже: відколи опинився в Києві і сів на місце стольника всієї землі, не перестає дбати про відселенців, їздить від одного князя до другого й бере за барки: «Не спи, примножуй ратну силу землі Троянової, під боком у тебе обри. А поки вони по сей бік Карпат, добра нікому не буде. Ані дулібам із тиверцями, ані полянам та древлянам з уличами». Коли це справді так, гнів на нього може виявитися даремним. Ано, якщо вже й там, у Києві, не когось іншого, його обрали стольником, певно, увірували під час замирення з обрами і після замирення — він найдостойніший серед усіх князів, дарма що не має ані столу, ані дружини.

Найбільше мучить князя Радима те, що обри сіли по цей бік Карпат, і немалою силою. У Дулібії ціла тьма їх, і тут, на Тивері, не бракує. Не довіряють, бач, йому, князеві, терхана свого посадили в Дикуші, а з ним — турму татей, котрі те й роблять, що позирають на тиверські статки, пильнують, гаразд чи негаразд лежать. Якже, дозволено й таке: бувати всюди та приглядатися, що в тиверців є, аби не обманули потім, коли дійде до збирання данини. Боги світлі та боги ясні, до такого дожити! А той аварський терхан — Хафіз — ще й ластиться, коли зустріне. Так прихильно заглядає йому, князеві Тивері, у вічі, немовби в гостину напрошується. «Боги в поміч!» — вітається здалеку і вже не перестає осміхатися. І така вона осяйна, по-молодечому весела та його усмішка, хочеш — не хочеш, а осміхнешся у відповідь і скажеш: «Спаси біг!» Хоч по тому одразу ж і дорікаєш сам собі: «Для кого просиш у богів спасіння?»

Мужі не раз уже питали:

«Чому ти, княже, такий крижаний із Хафізом?»

«А який маю бути?»

«Не бачиш хіба, хилиться до тебе, шукає в тобі соратника. Скористайся тим і зроби його вигідним для себе».

«Навіщо?»

«Дружній супостат все-таки ліпший за всякого іншого».

Нічого не сказав мужам, а про себе подумав: «Бути содружнім з таким — все одно що запобігати перед ним, благати милостині. А я не хочу того! Чули? Має данину — і хай вдовольняється нею».

Востаннє бачився з Хафізом пізнього поліття, тоді, як звозив до Дикуші та передавав з рук у руки данину. Обрин зник по тому, либонь, переправляв товар, збіжжя до Дунаю, а Дунаєм чи понад Дунаєм — у Паннонію. Потім у зиму зайшло. Чи повернувся Хафіз до Дикуші, не відає. Схоже, що зазимував серед кревних своїх, бо не об’являвся ані в Черні, ані десь-інде в землі Тиверській. Як на нього, князя, коли б і надовше лишився там, прикрості не завдав би, швидше навпаки.

Та одне — бажання, а інше — діяння. Хафіз об’явився в Черні, і саме тоді, як найменше ждали. У князя гостила сама небога з донькою. Сиділи за столом і мирно бесідували, як раптом прочинилися двері і на порозі з’явився челядник.

— Княже, — мовив, бентежачись (знав, те, що скаже зараз, може не сподобатися господарю), — до тебе терхан Хафіз.

Радим глянув подивовано, однак не розгнівався на челядника.

— Скажи, я невдовзі буду.

— Та він…

— Я тут, — виглянув з-за челядника обрин і усміхнувся своєю осяйною, тією, що всякого робить безоружним, усмішкою. — Мир дому твоєму, княже. Бачу, не ждав мене. А я тільки-но прибув, одразу й сказав собі: маю провідати володаря Тивері.

Що було робити з таким? Мусив кликати й саджати за стіл.

Бесідувати з ним знайшлося про що. Терхан Хафіз таки був за горами і зимував у стольнім стійбищі каганату. А то неабияка спокуса. Коли вже обернулося так, що доля звела його, князя Тивері, з аварами, цікавий знати, що то за один — каганат і що то за плем’я — авари, тим паче, що гість он який довірливий, анічого не приховує. Є чим хвалитись — хвалиться, є з чого глузувати — глузує. Коли ж до бесіди прилучилися й інші, надто Доброликова внучка Забава купно з матір’ю своєю Ярославою, і зовсім залився соловієм. Розповідав та й розповідав, як живуть авари по стійбищах, яких кобилиць випасають у степах, щоб мати від них бистроногих і дужих, мов змії, огирів, яких — щоб надоювати повні курдюки набілу.

— А нащо? — ширить Забава й без того великі, зігріті іскринками дитячої безпосередності очі.

— Щоб було що дати дітям, щоб мати цілебний для мужів і жон напій — кумис.

— Княжна пила коли-небудь кумис?

— Ба ні, не доводилось, — осміхнулася Забава.

— О-о, княжна має попробувати. Тоді вона не щиритиме так своїх добрих від мами-природи очей.

Ярославі не сподобалося щось у бесіді терхана з донькою, вона благально подивилася на князя. Той, певно, побачив бентегу і втрутився в розмову.

— Привідця аварів на Тивері цінує в людях добро?

У тій бесіді не можна було не відчути гіркоти, уїдливого сміху, і все ж Хафіз удав, що не завважив його.

— Моя мати з слов’янських полонянок, — сказав безпосередньо, ба навіть весело. — Вона навчала мене цінувати саме це в очах вродливиць.

Тепер переглянулися між собою всі, хто був за столом. Не знати, так зраділи цій новині чи так приголомшені були нею, одначе змовкли надовше, ніж личило.

Перша зібралася з думкою Ярослава.

— Скажи, терхане, чи то правда, що родаки твої й зимової пори живуть у наметах?

— У кибитках, достойна.

— Ніби то не все одно?

— Ба ні, не все одно. Кибитка ставиться надовго, вона затишніша й тепліша.

— А худоба ж як? Невже під відкритим небом зимує?

— Корови, жеребні кобили,