Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

А ніч — хоч в око стрель, темна і тиха, така надійно приспана і тиха, чути навіть, як хлюпощеться під стінами острогу ріка. То Буг не мирить із Лугою. Одвічний гомін там і одвічне невдоволення. Навіть за тихої погоди не можуть помиритися. Давно колись Даная полюбляла виходити на забороло й заглядатися вниз, на сплески стрічних хвиль — тих, що котить з полудня на полуніч повноводий Буг, і тих, що їх гонить з полуденного сходу менш потужна, все ж непокірна Луга. А стіни і до одної, і до другої ріки підходять кам’яним своїм опертям впритул, до самої води. Стане, бувало на заборолі й чує себе вільним птахом у висі, а то й мореходом у відкритім морі. Бо там, у глибині єства, зроджувалося тієї миті щось велике і непоборне, либонь, те саме, що почуває птах у польоті чи мореход на вольній волі. Бо таки було чим пишатися тоді й возносити себе на круту хвилю гордині: Волин видавався неприступним острогом. Не знати тільки, чому його націлили на полуночний захід. Так давно закладали, тоді загроза вторгнення була не з полудня, а з полуночного заходу? Можливо. Дуже навіть можливо. В усякім разі, коли б і з полудня оперізували його такі ріки і такі стіни, обри нізащо не зломили б Волина. Хіба що голодом примусили б воїв скласти бронь.

«Я знову хвалюсь, — ловить себе на мислі Даная. — Чи до гордині і до похвальби зараз? Міркуй, жоно, як порятувати завтра дитину свою, себе, люд тиверський. Невже немає якоїсь іншої путі, крім цих двох: коритись і не коритись?» Ось коли шкодує, що не послухалась Мезаміра і не послала Лілейку за обводи землі Дулібської. Не мала б тепер тої напасті, що має. Налагодила б із Форисином стосунки, дала б людові нові устави та й ждала б того слушного часу, коли князі зберуть потрібну силу та поженуть обрів за Карпати. Не послухалася доброї синової ради і ось має тепер.

«Стривай, — ловить себе на думці. — А хіба зараз пізно послати доньку до Мезаміра? Мужів, що вволять волю своєї княгині, маю, путі, якими можна обійти обрів, їм добре знані. Чому б справді не послати Лілейку і не покласти тим самим край домаганням аварського тудуна?»

Збудилася Даная, ладна була тут-таки кликати челядь, а з поміччю челяді — Виштака, потрібних в цім ділі мужів, та згадала: з острогу ж поночі не вийти, авари стоять на чатах, і утрималась, не стала турбувати вогнищан[94].

«Втечу слід підготувати за дня», — стала на мислі і, заспокоївшись більш-менш, пішла перепочити світанням.

Вогнищани погодилися: аби з Волина вислизнути непоміченими, поза Волином ніхто не перетне їм путі, тим паче, що втікати не обов’язково на схід та й на схід, можна податися спершу на полуніч, а звідти окольними путями — у Древлянську землю.

Були єдині і в усьому іншому (це вже Виштак порадив): аби обри не догадалися, що затіває княгиня, хай візьме Лілейка двох челядниць із козубеньками і піде на торжок, немовби за покупками, а вже як загубиться між торжкових, вислизне непомітно (хоча б і з тими ж торжковими) з города. За городською стіною на неї й ждатимуть ті, що супроводжуватимуть у путі до Мезаміра.

Лілейка безборонно пройшла через ворота дитинця. І всі кінні мужі проїхали опісля вільно. Та одразу по тому до Форисина покликали Данаю.

— Княгині погано спалося, бачу?

— Не солодко.

— Сподіваюсь, недаремно хоч. Щось намислили з донькою, іншими радниками?

— Анічо, тудуне. Одне з двох лишається: або ти зважиш на покони роду нашого і не примушуватимеш злюбну жону ділити ложе з іншим, або скарай нас, і матір, і дочку, за непокору.

— Он як. І це останнє твоє слово?

— Останнє. Ми віддали у ваше володіння землю свою, її багатство, та не серця.

Даная певна була: доки вони теревенять із Форисином, Лілейка вийшла уже за городську стіну і встигла розшукати посланих у поміч їй дулібських мужів. Можливо, скачуть уже, сівши на коней, на полуденний схід, а там перейдуть через Лугу й подадуться в полуночні верві. Чого має церемонитися з якимсь обрином, коли так. Допече, то й не те ще скаже.

А проте обернулося інакше: сказав, будучи до краю розгніваним, Форисин:

— Тоді знай, княгине: я тобі не вірю, і вся наша домовленість про купне ходіння на полюддя, про твою участь у вирішенні долі люду і землі перестає бути чинною. Маєш нас за ворогів своїх, то й будемо ними. Насильно родичатися з тобою не буду, одначе й глумитися над собою не дозволю. Відновлюю в Дулібії повинності, що були вже, й кажу, що казав колись: не хочете знемагати в ложі, знемагатимете в ярмі. Ми — авари. Ми нікому й нічого не прощаємо, а зневаги — і поготів.

Постояв, зважуючись на щось, і вже потім повелів:

— А тепер можеш іти.

Багато наговорив. І погрожує неабияк. Ну й нехай, їй аби донька втекла, аби перед людом своїм залишилася непорочною. Все інше — дарма. Лже обрин: у ярмо її, княгиню, не запряже. Всіх інших дулібів може запрягти, її — зась. Коли до того дійде, зуміє постояти за себе. Ано! Вона — не хто-небудь, вона — княгиня!

З цією певністю переступала поріг теремка, з нею ждала й вістей з-за Волина. А діждалася самої Лілейки. Її привели Форисинові воїни й повеліли матері, аби надалі стерегла свою доньку й не дозволяла їй виходити з острогу. Така воля тудуна, так має й бути.

Не відала, чого більше зродилося в її серці тієї миті. Гніву, люті, бажання кинути їх обринам межи очі чи німого жаху й безсилля. Подумати тільки, з нею, княгинею, дозволяють собі так розмовляти, їй, княгині, повелівають таке!

XIII

Літо було в повному розквіті — половіло на нивах жито, наливався зерном колос. Коли не через седмицю, то через дві почнуться жнива. Види ті не могли не тішити Світозара, тим паче, що одразу за Києвом, правдивіше, за Зміїним валом, що оперізував Київ полуночніш Стугни, одкривалися доволі просторі, лише вряди-годи порізані ярами поля. Було