Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Тобі не все одно? Літо попереду. Де присів, там і заночував. А люд слов’янський по всьому Подунав’ю є, прикриє.

— Підемо — побачимо.

— Ано, то найліпша достовірність: піти й побачити. Отож боги в поміч, братіє.

— Боги в поміч.

— Запам’ятайте, — уже навздогін напучував Буєслов, — зустрічаємось у Сірмії, на першій седмиці поліття. Коли ж хтось вивідає достойне негайного звідомлення, не ждіть того дня, правтесь мерщій і звідомляйте князів на Тивері, а то й тих, що в Києві.

Якийсь час у діл вела одна путь, і та давно торована. Та ось стали траплятися й такі, що вели обіч. Там — ліворуч, там — праворуч. На них і звертали попарно. А все ж скільки виділи одні других, стільки й зглядалися: чи не покличуть часом, чи не скажуть чогось втішнішого, аніж сказали?

X

Минуле поліття було для Дандала суцільним святом. Сівши на стіл вітця свого, те й робив, що об’їздив стійбища, приймав дарунки та величання, милував тих, котрі трималися за володарювання вітця у чорнім тілі, і не скупився на обіцянки всім іншим. Зима, щоправда, трохи погамувала в ньому відчуття величі і святковості, а все ж не так аж надто. Щедрішими, ніж досі, були на ласки жони, не забували його й соратники в недавніх походах — терхани. Коли не один, то другий відвідував у святкові дні, і кожен норовив потішити новообраного кагана не лише веселою бесідою в застіллі, а й щедрим дарунком. Не втямить до пуття, сам устиг дати їм привід чинити так чи узвичаєна поведенція попередників дозволяє, одначе мало не всі, хто відвідував у святкові дні, вважали за доцільне і пристойне винагороджувати младомладими полонянками, а деякі такі щедрі, що не шкодують для кагана виплеканих матерями й наділених божественною ліпотою сестер, ба навіть власних доньок. «Лише ти достойний такої, — кажуть, — лише, тобі має належати така».

Як відмовиться, коли дарунок справді такий, що сліпить очі? І як може не винагородити терхана за такий дар?

Одначе були й такі, що псували йому настрій. Чомусь усі брати і не тільки рідні, двоюрідні також — взяли собі до тями, що Дандал, яко повелитель, має винагородити кожного чільнішим, ніж мав досі, місцем у каганаті, ішли й натякали про це, а деякі дозволяли собі навіть канючити.

«Я десь не так повівся з кревними, — став на мислі Дандал. — А де? Тут, коли повернувся з походу і став каганом, чи там ще, в Антії? Бігме, схоже, що там ще. Усі знають: помщаючись Апсихові за Башира, я опирався передусім на братів. Форисина послав на дулібів та й посадив у Дулібії, Хафіза залишив своїм довіреним на Тивері, Єлемунда призначив хакан-бегом, ще кількох возніс, поставивши на місце призначених. Отож всі інші й подумали: каган опирається на кревних, нагадаймо йому, що й ми не останні. А де наберу для всіх чільних місць? І як можу прибрати котрогось із терханів, коли вони ходили зі мною в походи і є достойні серед достойних? Ні, маю притлумили розбуджені бажання кревних, і то негайно, коли трапиться нагода, при всіх».

Її не треба було шукати, сама підвернулася. Як повіяли з моря теплі вітри і сніг у долах почав братися водою, прибув до стольного стійбища терхан Кочагир, один із тих Дандалових братів, яким за віком належало б бути більше знаними в каганаті, ніж є знані. Ще вітець їхній, світлої пам’яті каган Баян поставив його старшим над оджаками, які кочували між слов’ян, у тих їхніх землях, що сусідили з франками. Дандал не вникав тоді в діла і помисли вітця, одначе чув одним вухом: то неабияка повинність. Кочагир мав бути поблизу одних і других, знати, що замишляють слов’яни, а що — франки.

— З чим прибув до нас, брате? — не приховував своєї цікавості Дандал. — Зайшло вже на безпуття. Невже тривога погнала в таку негоду?

— Не так тривога, як бажання бачити тебе, кагане.

— Хіба ти не був на великій раді?

— Чом ні, був.

— То це ж не так давно було. Щось скоїлось-таки?

Кочагир зиркнув на присутніх і вже потім мовив:

— Хай опісля, як залишимося один на один.

Щось схоже на торжество заговорило в серці кагана.

— У мене, Кочагире, не водиться так: приховувати від своїх терханів таємниці.

— А коли це саме та, яку не всім належить знати?

— Ну, гляди. Сідай, будь гостем. Про те, з чим приїхав, поговоримо пізніше.

Терхани не засиділися в кагановім наметі. Розуміли, видно, приїхав брат, і приїхав он із якого далека, хай погомонять на самоті. Та не встигли засідлати коней, як їх знову покликали.

— Брат мій помилився, терхани, — зустрів їх сумирним і дещо вибачливим тоном Дандал. — Те, що повідав мені, стосується усіх нас. Отож хочу порадитися. Кажи, Кочагире.

— Таж казав уже: є нагода потручати франків. Коли каган дозволяє, візьму те на себе.

— Чули, терхани мої, має намір потручати франків. Чи є така потреба?

— Це ж не хто-небудь, достойний, це франки. Чи варто зчіпатися з ними?

— Кочагир уповає на те, що коли піде купно з слов’янами, успіх походу буде забезпечений.

— Чому слов’яни йдуть на франків?

— Аби помститися за кривди, як і за наїзди.

— У них, можливо, й є така потреба, — знову заговорив Дандал, — та чи варто нам, аварам, втручатися в ту пірку і зчіпатися з франками? Що ми здобудемо там? Землю? Нам її й без франкської вистачає. Живність? Після підкорення антів і живність матимемо. Хочуть богемці, морави, всі інші слов’яни поквитатися з франками, замати щось у них, хай ідуть. Чи те, що здобудуть там, не буде нашим?

— А так! — підхопилися терхани. — Слава мудрому каганові! Чи здобуте слов’янами не буде нашим, коли самі слов’яни ходять уже під нами?

Висловлювалися всі разом, висловлювались потім і поодинці. Кочагир силився спершу нагадати всім, в тім числі й Дандалові, що здобуте слов’янами без участі аварів не стане набутком аварів; хіба забули, слов’яни не платять данини, а набутим у січах діляться тоді лиш, коли здобувають його купно з аварами. Та його не слухали.

— То колись було, віднині інакше буде, — відмахнувся Дандал, і тим до решти пригасив бажання сперечатися з ним, тим паче, що терхани, здавалось, і