Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
— Ми так не домовлялися, тудуне. За тим рядом, що укладали, дуліби були й лишаються вільним людом у своїй землі.
— Дуліби, княгине, обіцялися жити за нашими законами. Оце і є вони: за непокору — неволя, а то й смерть.
— Це не закон! Це глум і насилля! Казала і знов кажу: ми обіцялися платити вам половину і бути вільними в своїй землі. А що робите ви? Пізнього літа турми ваші пройшлися по дулібських весях і забрали де половину, а де й більше, як кому заманулося, нині вої твої знову пішли по них і теж беруть половину з того, що лишилося, катують нагаями тих, хто обстоює своє: тепер і в повози запрягають уже. Чи такий глум можна назвати законом?
Форисинові, з усього видно, вельми хотілося дати серцю волю й послати цю володарку без володінь пріч. А все ж не зробив того. Щось стримувало його, і доволі вагоме.
— Ті, що брали з твого люду в кінці літа, — знайшовся нарешті, — брали яко вої, що здобули право на полон. Ми ж беремо по весях яко волостелини. Гадаєш, я з Паннонії правитиму з’їжу для всіх, хто є тут зі мною?
Що скажеш такому? Ба як звивається, шукаючи виправдання.
— А що братимеш, терхане, наступного поліття, коли поїси узяте ґвалтом, а поселян позбавиш можливості засіяти ниву, зібрати урожай, як і взяти з худоби приплід? А воям твоїм треба буде щось їсти. І коням — також. Ви ж не на день і не на два прибули сюди, казав, господарями збираєтеся бути в землі нашій. Чи це по-господарськи? Чи волостелин, в повинність якому покладено бути в одвіті за землю і люд дулібський, має так господарювали?
Таки приперла посадника до стіни. Сидів, дивився на Данаю блудливими очима і не знав, що сказати їй.
— Я старша за тебе, терхане. І князівством навчена правити більше, ніж ти. Муж мій, князь Келагаст, більше веселим застіллям клопотався, аніж думав про устави та уроки. Тому сама змушена була дбати про закон і благодать в землі нашій. Отож коли хочеш, щоб був у ній лад і покора, послухай моєї ради: не посилай своїх воїв на полюддя, най мої люди ходять, а ти матимеш свою половину від мене.
— А хто скаже мені, що то половина?
— Твої послухи. Най вони будуть при моїх мужах, одначе тільки як послухи і очевидці.
Помислив і вже потім сказав:
— Гаразд, я подумаю. Може, й справді так було б ліпше, — обізвався перегодом, — та ось яка притичина утримує мене дати свою згоду: де набереш ти стільки мужів? І що то за мужі будуть? — подивився на Данаю неприховано підозріло. — Твоя дружина?
— Пробі! — осміхнулася. — Чи їх так багато буде, аби лякатися, та ще тобі, котрий має в нашій землі он яку силу?
Знову підозрілий позирк у її бік, і знову мовчання. Даная сприймає те по-своєму і зважується скористатися нагодою до кінця.
— І глуму над людом не дозволяй, добре? Надто глибокі рани ще у дів та вдів наших, щоб брати злюб з твоїми воями, зрозумій. Кожна з них втратила у січах вітця, брата чи лада свого, щонайменше літо має ходити в жалобі. Це теж, щоб знав, один із тих поконів, на які не гоже посягати навіть тим, що взяли гору в січі. Боги покарають таких, а люди рано чи пізно осудять.
VII
Відстугоніла, відгримала, добиваючись купно з Морозком до натоплених поселенських кушт, зима, вляглися холодні полуночні вітри, вляглися й завії. І, здається, надійно. Прийшов на зміну бокогрію[75] сухній[76], прийшло й тепло на київські гори. Давно стаяли сніги, збігли униз, на Поділ, веселі почайни[77], відпарувала й земля, а відпарувавши, вкрилася першою зеленню. Он як метушаться в ній, шукаючи поживи, воробейки. Ади, які раді, що є де погребтися, відшукати жадану поживу. Та ще більше її, радості, в галасливій метушні київської малечі, в пробуджених на горах і в долах деревах, у тій далині, що синіє аж ген десь, за Дніпром. Як і в веселих хвилях ближчої до гори ріки — Почайни. Бігме, все ожило, збудилося, б’є веселим водограєм народженого по зимі життя. Бо таки народилось воно і надійно утвердилося — настало довгождане передліття.
Що ж має вдіяти він, Світозар? Таки вдатися до київського князя чи самому зібрати воїнство, на яке покладає свої сподіванки? А втім, до князя завжди встигне. Тра побувати передусім на торжищі та приглянутися, чи є вони, гуслярі, скоморохи. Он яке велелюдне воно нині, певно, неспроста. Одні не лінувалися довгої зимової ночі по куштах, виготовляли потрібні на політті шлеї, ярма, вдяганку та взуванку всяку, видзвонювали допізна по корченицях, аби було чим торгувати на передлітті, іншим саме час вийти й придбати все, що тра буде в полі і на подвірниці[78]. А це ж тільки кияни зійшлися на торжище. Що ж то буде, коли прибудуть поселяни з верхніх і нижніх городищ, гості з сусідніх земель?
Коли спустився на Поділ та підійшов ближче, було на що задивлятись. Скудельники[79] вивезли торішні чи встигли випалити у вишгородських печах тепер уже витвори рук своїх. Видзвонюють та закликають не обминати їх і товар їхній. У кого розтелилася корівка, тому пропонують окрини[80] для набілу[81], хто сподівається надерти меду на передлітті, най вибирає корчаги, кому потрібні миски, поставці, макотери — будь ласка, все щонайдобротніше. Є що продати й шевцям. Перед одними лежать виступці, поборошні, перед іншими — чадиги, бачмаги. Кому що треба, те й вибирай, у кого водяться зайві куни чи заморські соліди, підходь і купуй. Є й рала, берковці[82], кузнь дрібна. А вже що набілу в окринах, печива всякого! Не бідно живе город Київ, люд полянський. Бігме, не бідно.
Де ж ті, кого хоче бачити? Не вийшли ще з зими, сидять