Дим - Володимир Худенко
На околиці Карабутова горів піонерський табір. Ніхто до ладу так і не дізнався, хто його підпалив чи як ото він загорівся. Балакали, що там в деяких будівлях була ще проводка, і він в принципі міг зайнятись і сам, але в те мало хто вірив. По довколишніх селах ходило кілька чуток стосовно цього, і найбільш правдоподібними були дві – що його або навмисне підпалила яка збитошна дітвора, або так само ж навмисне підпалило колгоспне начальство. Кивали на того ж завгара Поголовного, мовляв – його рук робота, еге ж. Мовляв – або сам підпалив, або з отими новими власниками, конотопчанами. А все заради того, аби покрити старі гріхи – дещо вони там просто вкрали, дещо списали, дещо переоформили нечесно. А тепер же – яка краса! Згорить воно все синім полум’ям, і приїжджайте, люди добрі, хоч пайовики, хоч міліція, хоч прокуратура – описуйте, випитуйте, а ми-бо що? Ми нічого. Чесно все берегли. Згоріло лишень воно, не наша в тім вина. Але, може, то, зрештою, і брехні. Може, все було якось інакше, бог його зна.
Відомо, що табір загорівся рано-вранці, та не весь табір, а лиш одна будівля – одна з казарм, та сама, де колись був красний уголок, і тепер там догнивало всіляке майно з табору, в основному спортивне, та ще декілька ліжок, те та се. Пастухи саме йшли займати корів, а воно вже палахкотіло – хтось подзвонив на пожарку здуру… Здуру, бо ніякої ж пожарки в селі вже не було, і пожежна машина тепер стояла коло комір – так домовились на зборах у клубі. Ну то подзвонили до комір, хтось стямився, а там один сторож чергує, місцевий хлопчина, п’яний як чіп, заледве язиком ворочає. Ну, врешті, поки бігали по селу, поки добудились того Поголовного, поки те та се – там вже пашіло на всю силу, загорілась пожухла трава, і вогонь перекинувся на сусідню будівлю, таку саму, тільки порожню. Зійшлось до табору бозна-скільки зівак, аж цілими сім’ями посходились, роботу покидали, стоять, витріщаються, як воно горить. Прибігла там одна баба, жила по сусідству з табором, та відро води линула на стіну здаля.
– Чого поставали, сякі-такі? – закричала на юрбу. – А гасити хто буде?
Ті стоять, мовчать, наче так і треба, та на огонь позирають.
А коло тих комір у цей час – концерт безплатний, інакше й не скажеш. Заводять пожежну машину, а вона не заводиться, вже й вручну заводили – все без ладу. Виштовхали її так-сяк до вісової, ледь не на дорогу, ну що, кажуть, розженемо трактором по дорозі? Та воно-бо хай, а тільки де ж той трактор? Коло комір, виявляється, вже ні одного робочого трактора нема, отак-от! А один, що остався – в Поголовного серед двору стоїть. Вже чого він там і як опинився – не питайте. Ну, поки бігали туди, поки завели той трактор… Поголовний снує попід коморами та тільки й верещить несамовито:
– Синки! Сцикуни! Нічорта не розумієте! Руки з задниць повиростали!
Ну і таке інше. Так і верещав, поки приїхав той клятий трактор, причепили ту пожарку на трос, протягли по погано заасфальтованій дорозі, завели з якогось там разу. А пожежної ж команди нема! Поїхав за кермом отой сторож захмелений, пара конотопських та ще кілька місцевих алкоголіків слідом на тракторі. Ну хай.
Приїхали в табір із горем пополам, машину спинили. Обидві вже будівлі палахкотять, люди стоять дивляться. Ці, що з комір, позлазили, давай брандспойт, давай туди-сюди… Води в бочці нема. Примчав Поголовний на колгоспній «Ниві», о-ох і репетував:
– Синки! Сцикуни! Та куди ж ви, блядь, дивились?..
Бозна, куди вони дивились. Стоять, потилиці чухають, а воно палахкоче, а воно палахкоче!.. Подзвонив хтось у Дубов’язівку – стали ждати їхню машину, а її все не було. Нема й нема машини, а воно все горить та й горить.
Горів руберойд із дахів, полущені, бозна-коли вже фарбовані стіни, тріщало, плавилось скло, палахкотіли віконниці, лопались сітки старезних ліжок, плавився метал билець, горіли мати, канати і спущені футбольні м’ячі, згнила підлога, вицвілі шпалери та штори, портрети членів Політбюро… Як показалась уже на курній дорозі через поля Дубов’язівська пожежна машина, то все те вже й не горіло навіть – дотлівало. Дотлівали будівлі покинутого піонерського табору на околиці глухого села, дотлівала пожухла трава під ними, і разом з тим усім немовби дотлівав, розносився сизим димом по окрузі померклий двадцятий вік.
XIII
«Привіт, люба сестричко! Пишу тобі оце ще на вашу адресу в ДРСУ-1, бо не можу до вас додзвонитись. Мобільний чогось не з’єднує, ні один номер із тих, що ти нам дала. Одправив лист на вашу адресу в Москву два місяці назад. Де ви там подівались? Напиши мені або подзвони, бо я вже хвилююсь. Або просто приїжджай в гості, коли завгодно – маленька Ларочка дуже хоче з тобою познайомитись! У нас усе добре, вітаємо тебе всією сім’єю з новим століттям і тисячоліттям! Я влаштувався водієм у сільпо, Іра влаштувала, нормально, заплату платять, їжджу по селах тут, вожу товар. Сама вона зараз їздить на комп’ютерні курси в Конотоп по вихідних, а ми тут з бабою Манею няньчимо маленьку Ларочку. Вона так на тебе схожа – висилаю ось фотографію, сама побачиш. Волосся, як огонь, очі світло-карі, як і в тебе, а вже як всміхнеться!.. Вилита ти – навіть не знаю, як воно так вийшло… І вже воно щось лепече, знає «ла-ла», а інколи «ла-ра», знає, що то вона. Недавно показував твою фотографію, то вона тицьнула пальчиком і каже «ла-ла», смішно так. Приїжджай, я не діждусь, коли вас познайомлю. Ото таке, буду завершувати. Вибач за почерк – спаскудився вкрай. Люблю тебе. Твій Антон».
