Дим - Володимир Худенко
Лара ж вирішила їхати машиною, ось, мовляв, проведе Антона з Ірою та й поїде. Електричку подали на дальню платформу – вони піднялися втрьох на естакаду над коліями, там постояли трошки, подивились навкруг. Під ними саме сунула гадюка товарного поїзда з цистернами під маркуванням «Огнеопасно», метушились по платформах людські фігурки. Далі на захід, аж над самим обрієм тяжкі хмари розходились, утворюючи просвіт, і відти лилося вечірнє проміння, ще не червонясте, але вже якесь таке тьмяне, ламке – воно стелилось над розпластаним навсібіч містом. Трошки збоку од вокзалу, видно, будували якийсь новий храм – стояли вже готові, лише недоладовані стіни з риштуваннями і один готовий купол, ще не повністю позолочений, вечірнє світло іскрилось по тій позолоті.
Антон крадькома зиркнув на Лару, що стояла поруч, з одного боку од нього, обіпершись об поручень естакади ліктями, у своєму зеленуватому спортивному костюмі, з волоссям, зібраним у хвіст – вона якось задумливо позирала на недобудований храм, а ламке вечірнє проміння з-під хмар при цьому якось по-новому висвітлювало її огненні пасма, вони тепер немов тьмяніли разом із ним.
Ірина ж стояла з іншого боку од Антона, спиною до міста – боялась висоти. Вона була в тій же одежі, що її нарядила Лара – вузьких білих джинсах і сірій кофтинці з капюшоном поверх Антонової тільняшки. Антон також не перевдягнувся – так і їхав у кросівках та спортивному костюмі. Сумки їхні, тепер відчутно легші, стояли коло їхніх ніг.
– Я все-таки… – Лара почала, але осіклась. – Мне все-таки грустно как-то, что вы вот так вот едете.
Вона зітхнула.
– Та перестань.
Антон поклав їй руку на плече, мляво зітхнувши й собі.
– Точно не хотите остаться в Талашкино?
– Мы же на пару дней ехали, сестричка, – Антон поворушив пальцями по її плечу. – Там другие люди за хозяйством смотрят… Вот утрясем там все вот эти дела, и… Тогда уже будем почаще видеться.
Він знову всміхнувся, а Лара просяяла, сплеснула в долоньки.
– Это точно! Нет, ну… – вона театрально надула губи. – это подумать только – пять лет назад приезжали! Да как у вас совести хватает вот так вот носа не показывать?! Веришь, братец, я вот это вот все вам хотела высказать, как есть, аж перед зеркалом репетировала!..
– Серьезно? – Антон реготнув.
– Да!.. Но теперь… теперь это все уже не важно. Мм… – вона смішно стукнула Антона головою в плече. – Мои родные! Теперь вы будете жить здесь, за каких-нибудь… Это с ума сойти просто! Может, и в Москву захотите перебраться?
Вона підморгнула Ірині, та знизала плечима, весело сміючись.
– Во распланировала!.. – крутнув головою Антон. – Как обычно… Погоди, хоть здесь-то обоснуемся.
– Да это и ничего… – махнула рукою вона. – Ничего, я здесь очень часто бываю – летом, да и так, если свободная минутка… так я сразу и сюда. Ты ж знаешь, как я Смоленск свой люблю! Было б где тут развернуться, так я бы вовсе здесь жила до смерти. Потому и выходить замуж здесь решила – Игорь не против был, ну и я… Эх! – вона мрійливо зітхнула. – Это все не важно, наконец-то вы решились – вот что действительно важно.
– Ну че, пошли, наверно? – Антон понуро розвернувся і взяв сумки.
– Пойдемте, – теж трохи печально зітхнула сестра.
Вони спустились до електропоїзда – дівчата йшли трохи попереду, а він слідом із сумками. Бігали якийсь час по платформі, шукаючи свій вагон, звірялися з білетами. Тоді зайшли врешті всередину – вагон був напівпорожній. Найшли свої місця всередині вагону, спиною по руху – Антон всівся коло вікна, а Іра збоку коло нього, Лара проворно вхопила їхні сумки й засунула їх угору на полицю, тоді всілася скраю, коло Ірини. Через хвилю підійшов якийсь кремезний сивий чоловік, років під п’ятдесят, він ніяково зиркнув на Лару.
– Это ваше место? – тут же всміхнулась та. – Садитесь, я провожающая…
Вона почала вставати, але він її зупинив, легенько торкнувши за плече.
– Сидите, девушка, сидите, – приязно всміхнувся. – Я еще пойду, перекурю на платформе, десять минут до отправки. Вот только сумку как-нибудь пристрою, хех…
Він із кректанням засунув на полицю здоровенну сумку, з якої стирчала якась розсада, чи щось таке, тоді пошкандибав до виходу. Прийшли якісь тітоньки з картатими сумками, дуже схожі одна на одну – всілись напроти Антона з Іриною, засунувши ті сумки собі під ноги.
– Что-то мне как-то… – Лара похилила голову. – Грустно как-то, не хочется вас отпускать.
Вона всміхнулась до них, а очі зблиснули слізьми в цьому ламкому передвечірньому світлі.
– Ларо… – нерішуче протягнув Антон.
А Іра мовчки обняла Лару за плечі.
– Не плачте тільки, я вас прошу, – глухо проговорив Антон. – Обидві…
– Ні-ні, – похитала головою Лариса і легко змахнула сльозинки з очей. – Теперь все будет хорошо, наконец-то! – вона всміхнулась. – Ну…
Обняла і поцілувала Ірину, тоді Антона, вийшла в прохід.
– Я вам помашу ручкой с платформы, – кивнула, весело всміхнувшись, і рушила до виходу.
Вернувся отой кремезний чоловік із розсадою, всівся на своє місце.
– Погода какая-то… – мовив він до Антона з Ірою. – Весь день тучи, а тут… – і всміхнувся.
– Да, – всміхнулась до нього Ірина.
Антон аж кинувся од стукоту над вухом – то Лара тарабанила в вікно з вулиці. Він всміхнувся, вона всміхнулась до нього. Тоді він приклав розчепірену долоню до скла – вона приклала свою з іншого боку.
Оголосили відбуття їхньої електрички – глухо, віддалік. Лара прибрала руку зі скла і одійшла на два кроки назад, а Антон так і держав свою руку, тоді стямився, опустив.
Загуло, задрижало вагоном, тоді смикнуло вперед, і вагон повільно поповз. Лара замахала до них рукою, Антон з Ірою замахали у відповідь. Тоді вона опустила руку, взялась другою за лікоть, обперлась на одну ногу і так і стояла на платформі, дивлячись на їхнє вікно – у своєму зеленому спортивному костюмі, кросівках, зі світло-рудим волоссям, зібраним у хвіст. Вона стояла отак на пустому віддаленому пероні Смоленського вокзалу, і все поволі віддалялась і віддалялась. Антон дивився на неї в тому ламкому передвечірньому світі, і йому раптом бозна й чого подумалось, що
