Дим - Володимир Худенко

Дзвеніла жахаюча тиша в кімнатці на другому поверсі Теремка, і Антон напружив усю свою волю, аби зробити хоч крок до розгніваної дружини. Ірина раптом дрібно задрижала і ледь чутно схлипнула, а потім розвернулась і швидкими м’якими кроками заледве не побігла до східців. Антон, струснувши заціпеніння, за нею.

Вони ледь не зіткнулись у дверях на вулицю з Ларою – Ірина бігла, прикривши очі рукою, Антон за нею. Лара ошелешено зиркнула на обох і стала, як вкопана, тоді сапнула брата за рукав.

– Антош… що? – здивовано, злякано вирячилась.

– Ларо, – на хвилю спинився той, розгублено дивлячись, – наказала та дурна вчителька.

Він махнув на Теремок і чкурнув знов за Ірою. Лара, розгублено зиркнувши, гайнула, куди він їй показав – до Теремка. Антон підбіг до жони і торкнувся її плеча.

– Іринко…

Вона спинилась.

– Ну чого ти, мила?

Спитав неголосно.

Вона обернулась до нього, вся в сльозах, схлипувала, кривилась у плачу.

– Як це… ну там же діти! – простогнала ще, болісно скривившись.

Він мовчки міцно обняв її, притиснув до себе, приголубив – вона плакала на його плечі.

– Мила, кохана, рідна, найкраща, найкрасивіша, найдорожча, – шепотів він рівним голосом, – моя, – видихнув.

І притиснув до себе ще дужче.

Вона схлипнула ще, одхилилась і глянула йому в очі.

Темно-сірі, з зеленим відтінком, з поволокою, заплакані, запалені оченята, найрідніші, найдорожчі. Він став гладити її волосся, її темно-русе, зо світлішими пасмами.

Вона важко дихала.

– Что-о? – долинув розгніваний Ларин гортанний голос од Теремка.

Вони обоє обернулись туди.

Під дверима стояла Лара, ота вчителька і ще якийсь дідок у форменій одежі – наче охоронець, подумав Антон. Він уже такого одного тут бачив.

Та вчителька щось наче лопотіла до Лари, але неголосно, звідси було нечутно. Тоді вона занепокоєно, з неабияким острахом зиркнула на Іру і замовкла. Лара знов щось гримнула, але не до неї, а до дідка в формі начебто:

– Вы соображаете, что творите?

Та стара вчителька наче знов щось залопотіла, Лара її обірвала:

– Что?

Та знов своє, а Лара…

– Да пошла ты на хуй! – ледь не верескнула вона на вчительку і, різко обернувшись, покрокувала до Антона з Ірою.

– Девушка… – осівши, буркнула їй у спину вчителька, а Лара на те на ходу обернулась і різким рухом показала їй півруки, а тоді знов пішла, рівно, високо, з неабиякою погордою відкинувши голову назад.

Ірина зиркнула ще Антону в очі.

– Я дурочка, – знов скривилась болісно.

– Ну… Іро, Іро…

– Зчинила тут…

– Іро…

– Бозна й що, – вона скривилась, тяжко всміхнулась крізь сльози.

– Іро, не видумуй…

– Я… люблю… тебе, – простогнала крізь сльози.

І коротко поцілувала його в губи, тоді знов пригорнулась до нього, обняла за спину, той її так само обнімав за шию.

– Боже, якби ти знав, як!..

– Я знаю.

– Не зна-аєш… Не знаєш, як сильно, Господи, як сильно…

Вони обернулись обоє на Ларині кроки і побачили, що вона також змахує сльози, скупі, намагається не плакати, але очі її блищать.

– Господи, Ларо… – Ірина кинулось до неї.

За нею Антон.

– Лар…

Вона спинилась і нахилила трошки голову.

– Ирочка, ну… ну прости, – вона стражденно скривилась і повела рукою. – Ну кто ж знал, что такое безобразие, ну Господи…

Ірина натомість мовчки обняла її за шию, так, як хвилю тому її саму обнімав Антон, а сам Антон поклав руку на плече сестрі.

– Ларочко, не плач, – розчулено протягла Іра, гладячи її по плечах. – Я зірвалась чогось, ну я як дурочка припадочна, це ти мене прости, обоє простіть.

– Ні, ні…– мляво запротестувала та.

– Ларочко! – Ірина обняла її ще дужче, а Антон пригладив огненне волосся сестри.

Лара стомлено всміхнулась. Тоді Ірина, і собі всміхнувшись, взяла її під руку, Антон взяв під другу, і так вони втрьох під ручки й пішли собі до ставка. По дорозі дівчата трошки звеселіли, а дійшовши, вмились коло сухого очерету, коло кладки – зовсім вже просвітліли. Іра, правда, все ще вибачалась перед Ларою, винувато опускала очі, поки та не скривилась жалібно:

– Іро, я знов заплачу!

– Все, все, я мовчу. А божечки ж мій, та що ж це таке?.. Ох, – Ірина важко видихнула і обняла Лару однією рукою. Антон, як і тоді, вів сестру під другу.

Вони пройшли кладкою над ставком княгині Тенишевої і довго дивились у загнилу воду шлюзу мовчки, а тоді чогось усі втрьох якось одночасно неголосно засміялись, подивились одне на одного та й вибухнули дружним щирим сміхом.

* * *

– Во имя Джона я во Вьетнаме был,

Четыре года я города бомбил,

Но залп зенитный – наш лайнер запылал,

И я волну свою поймал, на базу передал…

– виспівували весело Лара з Ірою, йдучи по вуличці ДРСУ-1 і взявшись за руки, метляючи ними.

– Концерт безплатний!.. – прицмокував Антон, всміхаючись і бредучи трошки позаду їх.

Він мо’ б і сам підтяг, то була пісня їхньої юності, але він трошки соромився, та ще й тверезим.

– Вы новобранцы, вас повезут в Ханой,

Вы, новобранцы, совет примите мой:

Там партизаны стреляют всех подряд,

Бросайте автоматы и в Америку назад!