Дим - Володимир Худенко
Вона знов тулилась до них обох, а Антон, всміхнувшись, легенько смикнув її за яскраво-руде пасмо.
– Так, цокотуха… – заговорив він лагідно, привітно. – У мене буде до тебе одне прохання. Отакесеньке… – показав пальцями. – Але… обов’язкове до виконання. Згодна?
– Що завгодно! – розвела руками Лара і засміялась.
– Слухай, – він заговорив серйозно, проникливо, сам почав жестикулювати, дивився їй в очі. – Якщо ти дійсно надумала їхати в Москву, то маєш зробити ось що…
Він пояснював їй як дитині.
– Зараз ти підеш і подзвониш Ігорю. Якщо не додзвонишся, значить, нікуди не поїдеш, зрозуміла?
Вона жалібно скривилась, але якось так смішно, зворушливо, надула губки.
– Зрозуміла?
Вона кивнула.
– Якщо додзвонишся, то скажеш йому те саме, що мені. Що ти надумала їхати, що ти поїдеш хоч би там що і… все те, що сказала мені, ясно?
Кивнула.
– І потім ти будеш робити все, що він скаже, чуєш? Все, що він скаже. Якщо він скаже – сиди вдома, ти сидітимеш. Чуєш? Сидітимеш.
Вона кивнула.
– Якщо скаже не їхати на машині, чи на потязі – поїдеш, на чому він скаже. Якщо скаже… все що завгодно! Робитимеш усе, як він скаже.
Кивнула, а потім мовила:
– Жены, повинуйтесь своим мужьям, как Господу…
– Цокотуха ти пустоголова, закохана… – він поклав свої руки на її плечі, – там може бути дуже небезпечно, розумієш ти чи ні? Словом… – він усміхнувся лукаво, примружився, як циган, – можеш сказати, що Антон хвилюється, він зрозуміє. Ми вчора з ним говорили… про це.
– О! – Лара відсторонилась і округлила очі. – Що це вже за змови тут мені?
Вона напрочуд природно зобразила обурення, але тут же й розсміялась. Вона була дійсно щаслива, це було видно. Щаслива, що брат врешті переїжджає в Росію, ближче до неї, щаслива з того, що недавні тривоги одступили тепер на задній план… І навіть із того, що любий братик із коханим мужем про щось домовляється за її спиною – із цього вона теж була неабияк щаслива.
– Біжи вже!
Він жартівливо ущипнув її за носа, і вона чкурнула до себе в кімнату з телефоном. Іра поклала руку на Антонове плече, обіперлась об нього.
– Пробач, – мовив він важко, не наважуючись навіть повернутися до неї.
– За що? – спитала вона, і здивування в її голосі було щирим.
– Я зробив, як і думав, я не поговорив із тобою, я вирішив усе сам… – прошепотів він і повернувся до неї, не піднімаючи погляду.
Вона спинила його, приклавши пальчик йому до губ.
Він подивився на неї – вона радісно всміхалася.
Одірвала пальчик і поцілувала його в губи, одним ривком.
– Зберу наші речі, – шепнула вона йому.
І тут же чкурнула на веранду, Антон невесело побрів за нею, засунувши руки до кишень спортивних штанів. Він вийшов на ґанок і закурив – на вулиці все не розхмарювало, і його терзали невеселі думки. Невеселі, але не вельми зрозумілі, він не міг би точно сказати, що його гризе, але гризло сильно, шкребло, випалювало зсередини. Що це? Тривога за сестру? Так, звичайно. Але врешті він знав, що вона не збреше йому, вона ніколи не брехала йому, вона візьме й подзвонить Ігорю і зробить все, як той скаже. Навіть якщо він нині скаже їй остатися вдома, то вона останеться – вона така щаслива нині, що не стане йому перечити, хоч і дуже хоче бути з ним, хоча б і просто ближче до нього в ці хвилини. А він, Ігор, вже скаже їй все, як треба – Антон у цьому не сумнівався. Що ж тоді? Що ж за печаль у нього на серці? Жалко отих загиблих людей? Жалко. Чого ж не жалко? Але, врешті, скільки людей загибло на очах у Антона, скількох він хоронив, скількох… Усіх жаліти – ніякого жалю не стане. У них є свої рідні, близькі – хай вони їх і жаліють. Всі колись помруть, то що об цім зайвий раз печалитись? То що ж, в дідька, не так?
Він кинув неуважний погляд на стіл під верандою. Пляшки з-під пива, попільничка. Ось воно що. Не тих загиблих сьогоднішньою ніччю чи раннього ранку жалко йому, а оцього вчорашнього тихого вересневого вечора. Коли вони сиділи отут під верандою всі гуртом, сміялися, їли приготовану ним вечерю, пили, курили, співали пісню. І куди воно все ділось? А нікуди, здиміло у тьму вересневої ночі, як дим од їхніх цигарок, здиміло у тьму і вже не повернеться, не повториться. Хтозна, як там, у тих інакших світах, і чи є вони насправді, ті світи, а отут, на цьому світі, вчорашній їхній вечір, Лара у вишиванці, заграва над Смоленськом, їхні милі серцю спогади і усмішки, маки під слабим вітром, чортове колесо і облущені стіни Смоленського кремля, смачний торт у вигляді серця… все те не повернеться і не повториться, а лиш буде поволі меркнути, тьмяніти у його, Антоновій, пам’яті.
– Дай цигарку.
Він обернувся – Лара стояла перед ним, обіпершись на одну ногу, весела, усміхнена, просвітлена. Він усміхнувся у відповідь, дістав пачку з кишені.
– Ну що? – спитав.
– Він зустріне мене. Сказав ще привезти деякі його речі, те та се…
Вона махнула рукою і взяла цигарку, він їй підкурив, вона закашлялась.
– Потихеньку, – мляво всміхнувся він.
– Господи, як ти таке міцнезне куриш?
– Роки тренувань. А ти завше питаєш.
– А ти завше кажеш…
– Роки тренувань.
Засміялись самі з себе.
– Я нужна ему, Антош, – вона обіперлась об стінку ґанку. – Сейчас. Нужна.
– Конечно, нужна, – тепло всміхнувся він до неї. – И… не только сейчас.
Він поклав ліву руку їй на праве плече, вона взяла цигарку в другу і накрила ту його руку своєю долонею.
– Просто переживаю, – легенько знизав він плечима, – чтобы все было хорошо.
– Все будет хорошо.
Вона подивилась йому в очі отим своїм таким рідним поглядом і тепло, так тепло всміхнулась.
– Все будет просто чудесно.
* * *
Взяли квитки на приміську електричку, що йшла відси в Брянськ. Тут же взяли й квитки з Брянська до Конотопа. Разом із тим трохи прояснилась ситуація – дзвонила Юля і повідомила, що Олегів брат дійсно в лікарні, але не через вибухи; вночі чи перед ранком у
