Дим - Володимир Худенко

– Як? – вирячила очі Ірина, навіть спинившись.

– Смотри, знаешь такое слово «дежа вю»?

– Ну… це коли ти ніби бачив уже щось.

– Так! Но вот существует версия, что это не что иное, как пересечение судеб вот этих твоих двойников, понимаешь? Ты это как бы уже видела, потому что вот как раз в этих вот точках сходятся разные миры, где есть ты. Не забывай – существуют миры, где тебя нет, где меня нет, где вообще, может, ничего нет, этой страны, человечества.

– Там, певне, дуже сумно, – задумалась Ірина.

– Не факт. С другой стороны – это может быть доказательством того, что мы все бессмертны.

– Як? – знову вирячилась Ірина.

– А ось так. Как если всегда есть миры, где нас нет, так всегда должны быть миры, где мы есть, и кроме того – где мы так и не умерли. Никогда, понимаешь? Тем более – с точки зрения вот этого вот котенка, помнишь, да?

– Угу.

– Всегда должен быть наблюдатель, потому что все зависит от него. Значит?

– Значить?

– Значит, ты не можешь умереть, потому что всегда должна наблюдать за своей личной вселенной, понимаешь? Вселенной, где есть ты. То есть – бесчисленным множеством вселенных, где есть ты.

Антон витяг і закурив ще одну цигарку, йдучи. І задумався раптом сам над сказаним Ларою. І йому дійсно захотілося, щоб все було так, як вона сказала. Щоб було безліч всесвітів, де є його Іра. І хай там у якомусь із них не буде його, Антона, вони не оженяться, але хай Іра буде, і хай вона ніколи не помре. І хай буде всесвіт, де вона не безплідна і має багато-багато дітей! Хай, може, не од нього, але має. Це що ж виходить? Виходить, у кожного з них трьох є отакий свій власний світ? І Ірин, і Ларин, і його, Антонів? І там вони всі можуть бути і найнещасніші, але ж і найщасливіші, і все разом, і вони ніколи не помруть. Йому раптом чогось дуже схотілось, щоб так і було. Хай буде світ, де у них із Ірою є вже діти, і вони всі живуть у Російській Федерації, отут у Талашкіно або в Смоленську, в ото такій брежнєвці, як він думав, на верхніх поверхах, на восьмому чи й дев’ятому. А десь хай буде світ, де вони остались в Карабутові, і в них там також є діти, і Лара, це уявити тільки, Лара з Ігорем живуть з ними по сусідству, і в них також же є свої діти, і їхні діти разом ходять до школи, бо там, там не закрили ж школи, і він, Антон, робить у колгоспі, як і раніш, і Йванович там не вмер, а живе і помагає їм усім – і йому, Антону, і Ларі, він же завжди любив Лару, а Антонова ж мама там не вмерла од раку.

Це що ж виходить? Виходить, є світ, де Лара росла з татом, чого завше так хотіла, і в тому світі немає її сліз, немає сварок із тіткою Женею, а є ніжні татові руки, і теплий погляд його очей в її, і «я люблю тебе, донечко». Чудасія! А може, й справді все воно є? Є світ, де він не був на війні, і Лара не плакала перед плакатом із катуваннями радянських солдат у далекій Литовській РСР, і не питала в нього болюче: «За чим, Антош, ну за чим?», і він не розказував їй отого болючого й мерзенного потім, у червні 88-го, отут в ДРСУ-1, ввечері, під картиною з берегом моря, печальною садибою та кипарисами в далині. Не розказував, бо нічого того не було – ні болючого, ні мерзенного – не було. А що ж було? Куди ж тоді ділося все – і новорічний вечір в Талашкіно, і радість од зустрічі з сестрою в тій учебці в Литовській РСР, і його щасливе повернення додому в Союз – до Лари, до Іри, до мами? Куди ж воно все ділось? А нікуди не ділось, бо воно все є, завше є. І отой щасливий новорічний вечір перед телевізором, коли він, Антон, одігнав од Лари невидиме зло, і пізня осінь 1985-го над принишклим російським селищем, коли скрізь мрячило, летіло зів’яле листя, і чаювання на веранді, і хотілося, щоб день не кінчався, і вони ходили з Ларою до річки, і вона розказувала йому про страшні чорні зорі, що пожирають час, а потім питала: чи ж є на світі бог? І те все є, є, завше буде – і не в його померклій пам’яті, а насправді, воно осталось, воно нікуди не дінеться, адже не може ж, Аллах акбар, не може ж бути так, що все колись згасне і все дарма!..

* * *

Пожухлі трави хитались під слабим вітром на обочинах курної дороги до Теремка. Вони спіткали табличку, гранітну таку каменюку, і на ній було написано: «Храмы, музеи, памятники строятся не для современников… они строятся для будущих поколений. Княг. Мария Тенишева». Точно, так же й звали тую княгиню. Онно там далі, за розписними ворітцями і самим Теремком, є їй пам’ятник, вона стоїть там, немов задумавшись, немов ненароком спинившись, начебто хотіла осьо вже йти кудись, і тут же застигла в бронзі. Але хоч і застигла, та все ж хазяйнує, приглядає за своїм отим багатством, оберігає його.

Теремок красивенний! Різнокольорові розписані віконниці з якимись жар-птицями і квітами, єдинорогами, і змії там повзають, звиваються, і якесь таке усміхнене сонечко надо всім… Але в Теремок вони одразу не пішли, а почовгали до химерної церковки – «Церковь во имя Святого Духа», так сказала Лара, ага. А над входом – «Спас Нерукотворный», мозаїка Реріха. Виходить, то Спаситель, ну так, а за ним же – ангели, архангели з якимись іще трубами, і онно укривають його, наче яким полотном. Іра зачудовано милувалася церковкою, а тоді побігла до іншої стіни – зазирати у вікна. Церковка саме була закрита на реконструкцію, а Лара ще й розказувала колись, що то, мовляв, не справжня церковка, бо там ніколи не правилося служби і вона не була навіть освячена ніколи. Нібито попам тодішнім чи нинішнім не сподобався розпис той, оця-от мозаїка, неканонічна вона їм чи якось