Дим - Володимир Худенко
Антон повернувся в дім і зазирнув до Лариної кімнати – Іра так само спала на боці, але вже легенько повела плечем, як він одчинив двері, – точно скоро прокинеться. Він обережно причинив двері та тихенько зазирнув до зали. Диван складений, ліжко охайно застелене, а в дальньому кінці зали, під вікном, збоку од телевізора, сиділа в кріслі Лара. Вона була в тій самій довгій чорній футболці з червоними серпом, молотом і написом «DOSTOEVSKY», закутана в своє улюблене картате покривало. Голі ноги в різнокольорових смішних в’язаних панчохах вона підібгала під себе, на колінах тримала розкриту книжку і зосереджено схилилась над нею, огненна коса її була розплетена і спадала на одне плече, окремі пасма закривали половину лиця. Вона зосереджено читала, не одразу й помітила, що хтось увійшов.
А як підняла очі, то Антон із якоюсь навіть не очікуваною для себе самого ніжністю в голосі промовив:
– Привіт, сестричко.
І тепло, трошки ніяково всміхнувся.
Вона в ту ж хвилю просяяла, всміхнулася радісно, так само тепло.
– Антошко… Доброго ранку!
І нетерпляче поплескала долонькою по бильцю крісла, мовляв – іди сюди, сідай лишень коло мене, скоріш, скоріш!.. Сама посунулася вбік і поправила край покривала, що сповз при цьому з її плеча.
Антон підійшов і всівся на широке бильце крісла, поклав руку на спинку, немов приобіймаючи Лару, а вона, задоволено примруживши очі, прихилилась до нього головою і, лишивши книжку, поклала руку йому на живіт.
– Виспався? – спитала, зворушливо всміхнувшись.
– Так, – кивнув той, і собі всміхаючись.
– Боже… як класно, що ви приїхали! – видихнула вона і, одхилившись, поглянула йому в очі теплим, рідним поглядом.
Антон нахилився до її ніг і зиркнув на палітурку книжки. Старезна, ще радянська книжка, потерта палітурка з якимись дітлахами й пожухлим листям. Віктор Кава. «Осіння стежка».
– Де всі? – спитав Антон, роздивляючись палітурку.
– Доповідаю, – Лара легенько вдарила долонею по коліну. – Игорь рано утром опять отбыл по службе в Смоленск. Боже, я этого не вынесу!..
Вона болісно обхопила рукою чоло, але тут же знов випрямилась.
– Вызвали… Я встала проводить, хотя бы пару бутербродов ему собрать. Пока я там возилась на кухне, он разогнал ту богадельню в зале, уж куда они все отбыли потом, я без понятия. В общем, проводила я своего ненаглядного и хотела еще прилечь – примелась Юляха, отчиталась мне, что едет с Олегом в Смоленск за бритвой.
Лара всміхнулась, Антон також.
– Говорю – так подождите, что ли, сейчас все проснутся, мы позавтракаем спокойно и отвезем вас…
Лара задумалась, а тоді напрочуд смішно перекривила Юлю, манірно розтягуючи слова надтріснутим голосом:
– Не-не-не, мать, мы на маршруточке, мы скоренько…
Антон пирхнув.
– И по-ошли, вдвоем по поселку, как примерная пара, за ручки держатся… Ну что, я ей ключи от нашей квартиры молча ткнула, вижу – надолго эти все бритвы да маршруточки.
Антон розсміявся знов.
– Смотрю, уже спать особо некогда, пошла на кухню что-нибудь приготовить нам. Тут Ира встала, помогла мне.
– Іра вставала?
– Да, она что-то плохо спала, потом пошла досыпать.
Антон кивнув.
– Я кофе выпила, вроде и сон прошел.
Лара всміхнулась.
– Ларо…
Антон легенько двома пальцями торкнувся її плеча.
– Що?
Вона, всміхаючись, зиркнула йому в очі.
– Як ти живеш?
– Як живу?
– Розкажи мені.
– Та я ж писала, все, – вона, всміхаючись, розвела руками, – без особливих змін.
– Нескромне питання…
– Иное, – вона категорично повела рукою, – сочту за оскорбление чести и достоинства.
– Працюєш де зараз?
– Все так же, – зітхнула Лара, – кормлюсь переводами понемножку. Но так чтоб где-то работать… да и смысл?
– Завше цьому дивувався… – розгублено всміхнувся Антон. – Чи то часи такі настали? Та ти зі своєю макітрою могла б…
– Анто-ош… – перебила вона його, коротко позіхнувши. – Моя макітра ленивая и нелюбопытная. И тебе это, между прочим, прекрасно известно, – всміхнулась.
– Скільки ти знаєш мов? – не одставав Антон.
– Много, – смішно буркнула Лара. – Сейчас в основном оперирую английским и немецким, если ты об этом, – знов коротко позіхнула. – С французским, как ты знаешь, у меня всегда были определенные проблемы…
Антон знав, що сестра знає з десяток мов, і його це завше вражало. Натомість Лара завжди ставилась до своїх умінь скептично і не втомлювалась пояснювати йому, що поліглоти нічим не одрізняються од звичайних людей, це, мовляв, такий склад характеру, і не більше. А от Антон цілком щиро вважав, що сестра себе недооцінює в цьому сенсі. Йому все здавалось, що вона мала б якось реалізуватись професійно, а по його це значило, що вона має обов’язково працювати десь на ставці з восьми ранку до шести вечора – інакшої реалізації він не розумів. Він знав, що на початку дев’яностих Лара деякий час працювала за спеціальністю в російському МЗС, і щиро дивувався, коли вона раптом покинула ту роботу, лаяв її. Її пояснення, мовляв, робота там тупа, нудна і малооплачувана, його аж ніяк не влаштовували.
– Скільки? – усе насідав на неї Антон.
– Думаешь, я считала? – вона просто з нього кепкувала. – Что-то изучаешь, что-то забываешь… Лучше всего, – вона виставила руки, обороняючись, – я владею украинским, и тебе это отлично известно. Вот еще бы языковой практики побольше…
Вона зітхнула, зітхнув і Антон. То була вже така гра в них – він приставав до неї, мовляв, чого це з такою золотою головою бити байдики, і починав ті приставання завше з питання, скільки вона знає мов і які саме. А вона завше припиняла його прискіпування, одповідаючи, що краще всього з іноземних володіє українською, але от мовної практики замало, а братець їй у тому навіть допомогти не бажає.
– І все одно, – махнув рукою Антон, – могла б… а не сидіти отак.
– Прости мені, недільний мій Хрещатик, – продекламувала вона і тицьнула його пальцем у ніс, – що, сівши сидьма, ці котли топлю.
Він натомість легенько ляснув її долонею по лобу.
– Потороча, – буркнув, сміючись.
– Не знаю, говорила, нет… – продовжила вона, задумавшись, – не так давно пришлось поменять квартиру. У домовладельца там обстоятельства обнаружились… В общем, продал он ее – кто-то там у него за решетку угодил.
– А чого ти… в тітки Жені ж наче є квартира там?
