Дим - Володимир Худенко
– Ты… ты… ты…
Антон соромливо одвернувся і почовгав собі до веранди – одвідти також доносились жваві голоси, либонь, якась завзята суперечка – чоловічі голоси та різкі вибухи жіночого сміху.
– …Для них хороший русский – мертвый русский, а не Ельцин какой-нибудь. Это цивилизация геноцида… – начебто отой москвич. – И Ельцин для них такая же гадина, как и остальные сто пятьдесят миллионов.!.. Ну, девочки, ну не ссорьтесь вы!
– Не ссорьтесь, девочки! – глузливий голос кінорежисера, плямкання.
– Просто эта гадина им помогает разрушать нашу империю зла! Пока…
– Тссс!
– Но как только, если только, попомни мои слова, он рыкнет что-то не то на них… то мгновенно превратится в красно-коричневого диктатора, расстрелявшего свой парламент, устроившего геноцид мирного чеченского населения, и так далее, и тому подобное…
– Ну так а при чем же здесь ваххабиты?
– Слушай! С метафизической точки зрения…
– О как заговорил!..
– Да, черт побери! С метафизической точки зрения сам… сам вот этот термин «ислам», понимаешь, он… Люсенька! Ну что ты делаешь? Так вот, сам этот термин «ислам» – он означает покорность богу, рабство. Бог у них – это коса смерти над миром, бог убивает мир, потому что мир… ничтожен.
Антон зайшов під навіс веранди і роззирався в пошуках ящика з пивом – не могли ж вони його увесь видудлити? На приїжджих він узагалі не звертав уваги і мало розумів з того, що вони плетуть.
Урешті він побачив ящик просто на столі перед ними – там ще оставалось кілька непочатих пляшок. Він і підійшов собі до того ящика.
– О! – замахав рукою той москвич. – Вот кто нас рассудит, вот! Антон у нас герой-афганец….
Пролопотів він те захмелено і повів рукою, немов представляючи Антона отим своїм лярвам. Антон зиркнув на нього, але не бачив його. Все пливло перед очима. Він потягнувся до пива.
– Антон, ты как практик…
Режисер захихикав.
– … Подтвердишь или опровергнешь мой тезис о том… ммм… что ислам по сути есть тер-рористи-ческая идеология, по своей сути?
Він так і проказав оте «тер-рористи-ческая» по складах.
Антон здвигнув плечима і наморщив лоб.
– Восток дело тонкое, – вивів він, наче бозна й кому одповідаючи.
– Очень остроумная цитата, – знов хихикнув режисер і нахилився до своєї лярви, тої, що старша.
Антон перевів на нього уважний погляд, але тут же перед його взором знов усе попливло, і він опустив погляд на ящик із пивом.
– Поясни, – приязно всміхнувся москвич і налаштувався слухати, підперши тяжку голову рукою.
– Пояснить? – Антон всміхнувся так само лагідно і обіперся руками об стіл. – Ну вот представь себе… едешь ты колонной по центру города. Вокруг люди, белый день. И вдруг…
Антон показав рукою.
– …Из толпы вылетает во-от такой пацаненок…
Антон показав рукою собі на коліно.
– … и мину-лягушку под головную машину только – хуяк!..
Він різко вдарив розкритою долонею по столу – хвойди стрепенулись, пляшки задрижали.
– И вот че с ним делать – стрелять по нему, не стрелять?
Антон наморщив лоба і якось ізнов на хвилю випав із розмови.
– А ты стрелял? – геть уже якось не приязно просичав отой режисер.
– Я? – Антон знов уважно на нього подивився і витяг із ящика пляшку з пивом. – А как же! Я ж герой.
Він обпер горлечко об стіл, легким ударом збив з нього пробку, підняв пляшку, неначе заради тосту й мовив:
– Даруйте.
І спустився по сходах ґанку, нетвердо, хитаючись, рушив у пітьму селища. Він прошкандибав до дороги – там яскраво палахкотіли ліхтарі і було тихо, безлюдно. Присів на обочині дороги навпочіпки й потягнув пива з пляшки – алкогольний запах вдарив по ніздрях, рідина неприємно застрягла в горлі.
Не хочеться більше. А наче ж не п’яний? Тільки от думки кудись ділись, бозна й куди.
Йому дуже захотілось повернути оте туманне відчуття тепла, свинцевої важкості в тілі, що наповнювало його до отих непевних марень у домі. Самих марень він уже майже не пам’ятав – лиш якесь неясне відчуття болю, опіку чи бозна й чого, про нього не хотілося згадувати, не хотілося думати – думки натикались на глухий мур пам’яті.
Він із надією потягнув іще пива і знов зробив лиш маленький ковток – не хочеться. Поставив пляшку на асфальт, витяг із кишені цигарку, закурив. Тут-бо й одчув чийсь погляд собі у спину.
– Ларо, не стій за спиною, – мовив, усміхнувшись.
– Это я, – продзвенів у вересневій тьмі ясний та спокійний Ігорів голос.
Дивно. Чогось Антон був упевнений, що то сестра стоїть і дивиться на нього із тьми.
Він затягнувся цигаркою.
Лункі кроки по сухому асфальту.
Шарк, шарк…
Ігор присів коло нього з пляшкою пива, потягнув.
– Достали тебя наши умники? – всміхнувся.
– Да нет, я, видимо, перебрал малость, – усміхнувся й Антон.
– Бывает.
Помовчали з хвилю.
– Послушай, Антон, – Ігор немов задумався, – я знаю, что вы с Ларой близки, поэтому… хотел тебе сказать, мне это важно тебе сказать. Я ее очень люблю.
– Игорек…
Антон хотів його зупинити, мовляв – справи ваші, і все таке… Але той махнув рукою.
– Нет, послушай, правда. Абсолютно искренне, у меня… никогда такого не было, вообще никогда. Я вообще не думал, что такое бывает.
Він якось болісно скривився.
– Не думал, что бывают такие люди, как она, не думал, что можно такое чувствовать к человеку, она… Она такая прекрасная, я ее люблю, люблю ее голос, ее взгляд…
– Игорек…
– Я хочу молиться на нее, боготворить ее. Пусть глупо так звучит, мне наплевать.
Він доторкнувся вільною рукою до своєї скроні, немовби йому боліло.
– Она самая лучшая, она единственная, и я не могу без нее жить.
Він поставив пляшку на асфальт і обхопив другу скроню рукою.
– Я не знаю, как я жил до встречи с ней, я не представляю, это не жизнь, Антон –
