Дим - Володимир Худенко

– Но вообще этот Ванька стремный тип… неприятный такой. Но как бы и не выгонишь же, однокашник как-никак.

– Твой?

– Да, на параллели. Да я его с детства знаю, но так – не близко.

Антон раптом приглушено розсміявся.

– Слушай, я не пойму… – ще хихикнув. – Ну как она его так припечатала?..

Він зобразив рукою уявний удар, намагаючись уявити, як Юля звалила на асфальт не хирлявого із себе кінорежисера.

– Да она здоровая такая кобыла, ты что! – завзято зашепотіла йому на вухо Лара. – Как-то поругались с ней… Да за какую-то чепуху. Как обычно. Я стала язвить, по своему обыкновению, а она как психанет! И… – Лара виставила перед собою руки. – Вот так вот, меня, ты представляешь?.. Как ребеночка, вот так вот взяла… горизонтально! – вона ще показала рукою. – И подняла над собой, ты представляешь, будто штангу какую! И стоит, сучка малая, и держит вот так, вот так вот и держит… пыхтит, блин, а держит, еще и приговаривает: щас брошу на пол! Ты поняла, ей-богу, брошу на пол!.. Господи, я чуть не поседела тогда!

Лара струснула головою, Антон всміхнувся.

Ірина стояла на східцях і позирала на їхню процесію. Отой москвич, скочивши на сходинки, тут же поліз до неї знайомитись, узяв її за руку, а тоді навіть поліз цілуватись, та тут же між ними виник Ігор. Він легким, але упевненим рухом відсторонив москвича, причому той аж якось зіщулився одразу.

– Так, молодые люди… – неголосно вивів до нього Ларин муж і мляво всміхнувся. – Ведите себя прилично.

Кінорежисер тут же одтяг розгубленого москвича і знов став вибачатись та виправдовуватись перед Ігорем та Іриною, його вспокоїли і всадили за стіл. Вони врешті повсідались усі – Ігор скраю, коло нього Ірина, коло неї Антон, за ним Лара. Антон із Ларою коротко пояснили Ірі, що відбулося на алейці, бо вона трохи переймалася.

Напроти них усілася та п’ятірка – старша дівка в голові столу, тоді напроти них режисер, менша дівка, москвич і ще одна дівка. Посиділи так трошки, перекинулись парою слів, але розмова не клеїлась. Хазяїни запропонували гостям пива, і ті радо погодились. Так і сиділи ото, попиваючи теє пиво – кінорежисер щось тихо воркував з тою старшою дівицею, а москвич розв’язно патякав з обома меншими, на хазяїв їм, здавалось, було вже начхати.

Врешті Лара з Ірою пішли на кухню зробити собі ще чаю, а Антон з Ігорем остались під верандою потягувати пиво. Антон закурив, а Ігор немов знічев’я зиркнув на наручний годинник, піднявши вишитий рукав сорочки.

– Где-то наши забияки запропастились… – зауважив він, мляво всміхнувшись.

– К Токаревым, может, пошли? – припустив Антон.

– Наверное, – погодився Ігор.

– Командирские? – кивнув Антон на годинник.

– Да, – кивнув Ігор, – покойного отца. Заказ МО СССР, – всміхнувся знов.

Посиділи ще трохи і дождались Олега з Юлею. Юля була помітно заплакана, але держалась гордовито, Олег вів її під руку на ґанок. На ґанку він запитально зиркнув на Ігоря з Антоном, і Ігор показав на двері дому, мовляв – дівчата там. Олег і завів Юлю до будинку.

Через якусь хвилю він вийшов і, недобре зиркнувши на приїжджих, усівся коло Антона, неголосно пояснив їм з Ігорем, мовляв – все нормально, виплакалась, нормально себе чухає, наче трошки одійшла.

Олег взяв і собі пиво з ящика, одкрив і присмоктався, а Ігор, допивши своє, кивнув до нього з Антоном:

– Схожу на разведку, – і рушив у дім.

Олег поговорив з Антоном ще трохи про футбол, зійшовшись на тому, що Андрій Шевченко – чудовий футболіст, і даремно його продали за кордон, та й посунув і собі в дім. Антон же скурив ще одну цигарку, просто собі сидячи і не слухаючи приїжджих – він одчував, що допився сьогодні вже до певної кондиції і просто насолоджувався тепер відчуттям сп’яніння, свинцевою важкістю в тілі та млявістю, ба навіть відсутністю всяких думок.

Тоді, вже після другої цигарки, його трошки замутило. Він устав і рушив у дім, маючи намір ковтнути простої холодної води з-під крана, але до кухні трошки не дійшов – став у тьмі коридору мацати стіни, у голові йому закрутилось і він побоявся, що впаде. На кухні теж було темно – він мацнув рукою проріз дверей, зрозумів, що то кухня, і відсахнувся. Із залу доносився жвавий, ба навіть веселий гомін, там блискало світло, і він врешті обережно рушив туди. І знов не дійшов – світло чогось різко зблиснуло справа од нього, і його засліпило на кілька хвиль. Він рушив на те світло.

Що воно, Аллах акбар, таке? Де це воно я? А, стій, це Ларина кімната, і в ній горить лампа. Він зрозумів, що як ішов, то наткнувся, мабуть рукою на двері кімнати, і вони отак ото розчинились, впускаючи в коридор пучок яскравого світла. Але куди ж я йшов? – подумалось йому.

Куди я йшов, за чим я йшов?

Підожди, це… Ларина кімната.

Значить… Значить, що?

Так, Лара ж казала! Щось…

Щось вона казала таке. Щось…

Вона казала. Вона казала.

За чим ти йшов?

Так! Вона ж казала – за чим ти йшов, Антош?

За чим, Антош, ну за чим?

Зачем Антош, ну зачем?

Він хитнувся, його повело.

Шафа з книгами, плакати зірок, намальовані зірочки, «Лето 1984, Август», кипариси на березі моря…

Ларо, не плач…

Ларо, не плач.

Ларо, не плач!

Він скривився, його знов повело, замутило.

Лампа мигнула огненною гадюкою, оставила опік зіниці.

Що воно гуде, га?

Що воно так шумить?

Тужливий вітер похмурої осені, гул турбін.

Що?

Лара плаче, скажи їй щось, що?

Щоб не плакала, знайти слова.

Що?

Лар…

Гул, у вухах гидотно шумить.

Що ж?..

Знаєш… Ти схожа на мене. Коли всміхаєшся і… погляд.

Ні, це не те. Щось… Не те, не те!..

Він повів рукою, всівся на її розкладений диван-малютку.

Сестричко, не плач.

Мені страшно за неї, Господи, страшно!

Ля ілаха іллялах…

Мм…

Мухаммаду…

Мм…

Як її захистити, як? І головне – од чого?

Мм… гуде у блядських вухах.

Зацепить карабины!

Захи…

Захистити.

Ні-ні!

Одійди од моєї сестри, заберись од моєї сестри! Не чіпай її, наволоч, я тебе прожену, вона не зронить більше й сльозинки, чуєш, зміюко, я її захищу, ти гад, гад, слизький гад, що повзе по зіниці, я тебе не пущу, ти заберешся від неї, заберешся… й приїде тітка Женя, і поцілує її, і завірюха за вікном, і мама ще жива, і ми дивитимемось,