Дим - Володимир Худенко
Його руки на скронях дрижали, і він здавався Антону хворим. Не холодним граційним хижаком, а хворим, хворим, хворим.
– Игорек, пустой разговор… – ще розгублено мовив Антон, але Ігор його припинив.
– Просто знай, что я хочу одного – чтобы она была счастливой, самой счастливой на свете, я хочу делать для этого все, что в моих силах, и все, что не в моих силах, чего бы мне это ни стоило – я хочу сделать ее самой счастливой.
Він помовчав.
– И сделаю.
– Ну… – Антон здвигнув плечима, – если что, зови. Я помогу.
Ігор зиркнув на нього блідо-зеленими очима і м’яко поклав йому руку на плече. Та рука дрижала.
– Так… – пролунав у них за спинами гортанний жіночий голос, ледь захмелілий. – И где это мои самые главные мужчины? А вот они где оба!
Антон та Ігор посміхнулись.
Лара підбігла до них і нахилилась, обняла обох за шиї й задоволено промурчала.
Ігор підморгнув до Антона.
– На счет раз…
– Взяли! – кивнув той.
Вони спритно з’єднали руки в неї під коліньми і на спині та й підняли її вгору, розвернули до дому. Лара заверещала та ще міцніше ухопилась за їхні шиї, а вони спокійнісінько понесли її до будинку на своїх руках, так ото, сидячи – немов царицю на престолі.
X
«Іринко, у мене трошки приємних новин. За одне з «відряджень» на групу солдат із нашої частини подали документи, щоб нагородити орденами та медалями. На мене також послали документи в Москву на медаль «За відвагу!». Чекати довго, аж до осені – оформляють документи, затверджують і т. д. За мене не переживай, зі мною нічого не сталося, живий, здоровий, все нормально. Ну от і все про себе. Погода у нас тут спекотна, як завжди, п’ятдесят і більше, одне тільки погано, що вітер майже кожен день, і сильний. У нас його називають Афганець, він дме завше з одного боку – з півночі. Ну та нічого. Ось і все, буду завершувати свого листа. Пиши про себе, про все. Чекаю на твої листи. Твій Антон».
Влягалися спати глупою вересневою ніччю. Юля з Олегом пішли до Токаревих, сама Юля вже цілком повеселіла і всміхалася, жартувала. Побажали їм солодких снів, та й пішли ото собі. Лара сказала приїжджим, аби ті вкладались у залі, та вони вкладатися ще й не думали – гиготали та теревенили собі під верандою, дудлили пиво і мабуть що не лише його. Антону ж з Ірою Лара намірялась постелити в її кімнаті. Ті одразу запротестували, мовляв, а ви де будете, і таке інше. Антон навіть хотів було лягти у веранді, а чого ні – там також є старенький диванчик, та Лара навідріз йому відмовила, мовляв, там холодно перед ранком, будуть ті приїжджі шастати туди та сюди, та й узагалі… Чого ото викаблучуватись, – лагідно мовила вона і стала їм з Ірою стелити на «малютці». Тут уже забаскаличилась Ірина, мовляв, ви з Ігорем лягайте на «малютці», а ми з Антоном вже якось. Її тоді зупинив уже Ігор, він сказав, що для Лари вони принесуть розкладне крісло із зали, а сам він, мовляв, ляже на підлозі, ото і все, нічого такого.
Їм нічого не залишалось, окрім як погодитись, хоч і скорчивши перед тим скорботні міни. Потому Антон з Ігорем пішли до зали і притягли відти те розкладне крісло, з горем пополам розклали його коло шафи з одежею, під тою картиною з садибою на березі моря та кипарисами. Затим Лара почала стелити собі та мужу, а Ірина пішла в душ. Антон же скинув олімпійку і якось безсило опустився на постіль у спортивних штанях та майці – він уже дрімав на ходу. Лара збирала по кімнаті якусь одежу, а Ігор возився ще з тим кріслом – чогось воно йому нерівно стояло, і він щось усе заклопотано підкладав під одну ніжку. До кімнати зайшла Ірина в плавках та Антоновій тільняшці, вона витирала рушником мокре розплетене волосся, темні пасма зо світлішими – Антон мляво всміхнувся до неї і хотів було щось сказати, але тут же забув, що.
– Давай фен достану… – озвалась до неї Лара.
– Та ні, за чим? – одмахнулась вона, всміхнувшись, і дістала з сумки гребінець.
Вона всілась на диван коло Антона і стала похапцем, швидкими вивіреними рухами розчісувати мокре волосся, а Лара забрала в неї рушник і пішла в душ сама.
Ігор, ще щось гухнувши над тим кріслом, врешті встав, подивився на нього згори і здвигнув плечима.
– Вроде устойчиво, – мляво всміхнувся він до Антона з Ірою і почимчикував до зали.
Іра перехилилась через Антона і поклала гребінець на тумбочку.
– Ти вже спиш? – спитала його, всміхаючись.
– Мм… ні, – розлупався він.
– Спи, – сказала вона, так само приязно всміхаючись, і цмокнула його в чоло.
Антон розгублено всміхнувся у відповідь, а вона легким рухом скрутилась калачиком на постелі коло нього, спиною до нього, і ледь не з головою закуталася в ковдру. Виглядало з-під ковдри тепер лише пасмо її волосся, темне зо світлішим, та ліва рука – тонкі пальці, нігтики з перламутровим лаком, краєчок рукава тільняшки.
Іринка – подумалось Антону, а ок чому, й хтозна. Думки його знов заплутались, але вже без дурноти, він просто розімлів, пригрівся, хотілося спати. Він потягнув на себе другий край ковдри і вкрив нею самі ноги, відкинувся головою на подушку.
Полежали трошки в самотині, і до кімнати зайшла Лара в довгій чорній футболці чи мо ’ такій ото нічній сорочці з червоним серпом і молотом на грудях та червоним же написом під ними на животі не нашими літерами «DOSTOEVSKY». Ларине руде волосся також було мокре, вона роззирнулась по кімнаті та ніжно зітхнула:
– Всі сплять…
Ірина кумедно визирнула з-під ковдри і всміхнулась їй.
– Добраніч! – мовила до неї Лара і жартівливо поворушила їй волосся одною рукою.
Потому вона дістала з шафи для одежі матрац і
