Дим - Володимир Худенко

– Лар, ты моей майки здесь не видела? – неголосно спитав він, роззираючись по підлозі.

Та саме стелилась собі на кріслі.

– Посмотри там в углу, – одповіла і, не обертаючись, тицьнула пальцем, – я туда всю одежду сбросила.

Він зиркнув туди в куток, а тоді ніяково махнув рукою.

– А, ладно…

Повісив рушник на дверці шафи, тоді якось так спритно зі спини обняв Лару за плечі і поцілував її в шию, нижче вуха. Ледь чутно зітхнув і тут же одпустив її, так само спритно влігся боком на свій матрац і вкрився ковдрою. Чи то пак отим Лариним картатим покривалом, що слугувало йому тепер за ковдру.

Лара обернулась і якось розгублено, але разом з тим ніжно, зворушливо зиркнула на нього. Мовила з ледь вловимою звабою в голосі:

– На добраніч.

– Угу, – промугикав він у відповідь з-під ковдри, так, немов уже спав.

Вона тепло всміхнулась, дивлячись на нього, обережно оминула, підходячи до стіни, клацнула вимикачем, і світ згас.

– Всі сплять, – ще мовила вона у темряві і пішла до крісла, вляглася.

Антон прислухався до нічних звуків, розібрав оддалений регіт під верандою і більш нічого. Стояла тиха осіння ніч, і навіть вітер не шелестів за вікном, мовчало, немов вимерло, селище, і не доносився здалеку гул транспорту на трасі федерального значення Брянськ-Смоленськ.

Дрімота наповзала на нього, а він усе слухав. Ось ворухнулась Лара на кріслі. Знов тиша, регіт під верандою. Ірина плавно перевернулась на живіт і обняла руками подушку, засопіла. Тиша. Він засинав, засинав.

Раптом гамір прокотився коридором, зареготали в залі.

– Да ну елкин дрын… – тихо простогнала Лара і піднялася з постелі.

Вона одчинила двері, і видно було в їхньому просвіті, як вона кулаком тре собі ліве око. Сонно позіхнула і рушила в коридор. Ігор заворушився на підлозі і, швидко та наче геть беззвучно піднявшись, рушив за нею.

Крізь пелену сну Антон чув, як Лара щось сказала гамірній компанії в залі, але не розібрав, що. Тоді почувся рівний і тихий голос Ігоря, теж не розібрати, але щось коротко, уривчасто. Гамір ураз якось притих. Ігор з Ларою вернулись, він легенько торкнувся її передпліччя, пропускаючи в двері перед собою, вона ще позіхнула, зайшла, тоді зайшов і він, причинив двері. Вони знов повлягались на свої місця, причому Лара ще якийсь час неспокійно посовалась на постелі, тоді коротко зітхнула і притихла.

Іра наче й не прокидалась. Антон заплющив очі. Він дрімав, але остаточно заснути ніяк не міг, то наче засинав, то знов прокидався, хоча очей вже більш і не розплющував.

Через якийсь час Ігор на підлозі хриплувато засопів через ніс, неголосно – він наче й не хропів, а отак ото тяжко хрипів через ніс. Антону мелькнула думка що, може, то в нього через оту ледь помітну травму ускладнене дихання. Іра тихенько сопіла собі в подушку, Лара дихала уві сні глибоко, мирно, вільно. Із залу вже не доносилось ні звуку.

Антон лежав і злився сам на себе через те, що не може ніяк заснути. Хміль вже наче геть його відпустив, лише ледь-ледь сушило горло, він навіть подумав, чи не встати бува тихенько та не випити води на кухні, покурити заразом. Але він таки заснув, заснув, не помітивши й як, заснув та навіть побачив жахіття.

Жахіття те було особливо неприємне тим, що неясно було, де кінчалась яв і починалося вже воно. Просто собі лежав і слухав ніч, слухав, як вільно дихає сестра, як сопе в подушку дружина, як хрипить через ніс Ігор. І все те його хрипіння дошкуляло йому, Антону, він наче хрипів дужче й дужче, голосніше і голосніше. Антон прислухався, та очей не розплющив – і що то він так хрипить? Голосніше й голосніше, а тоді хрип став рухатись по кімнаті. Ось він там, де й мав би бути, на підлозі, коло Лариних ніг, а ось вже й трошки вище, над краєм дивану, ось вже над Іриними ногами, над бильцем дивану і все гучніше, гучніше. Гулкий хрип наповнював кімнату і рухався по ній. Коло дверей, коло шафи з книгами, ось він уже над Антоном. Чого ж він, Антон, не розплющує своїх очей? Чогось не розплющуються ті очі. Хрип нависає над ним – непевний, тривожний, та де, вже то не хрип, а низьке утробне гарчання, хиже, зловісне, з якимось противним шипінням і клекотом. Чого ж він не розплющує очей своїх?

Глуха вереснева ніч, і цей хрип над ним. Він різко розплющив очі. І одразу втямив, що до чого – то не він розплющив очі, а Ірина, то він знов бачить усе її очима. А бачив він себе, Антона, він лежав і спав, розпластавшись на спині, розкинувши руки, високо закинувши голову на подушку. А над ним стояв Ігор. Він стояв до пояса голий, засунувши руки в кишені сірих бавовняних штанів, трошки згорбившись, стояв і дивився на Антона, і дико, зловісно гарчав уві тьмі. Тьма і тьма, і це страшне гарчання на весь білий світ, у цю пусту і глуху вересневу ніч, пітьма Лариної кімнатки, і лиш Ігореві світло-зелені очі мертвенно зблискують у тій пітьмі.

* * *

Антон смикнувся і прокинувся – у вікно кімнатки лився млявий ранковий світ осені. Він озирнувся по кімнаті – Ларина постіль розстелена, а на підлозі, де ніччю спав Ігор, не було вже ні матраца, нічого. Іра дрімала коло нього в його блакитній тільняшці, сховавши праву руку під подушку, повернувшись до нього лицем, майже на боці – чітка ознака того, що скоро прокинеться. Окрім неї та самого Антона, у кімнатці нікого не було.

Він обережно, аби не збудити Іру, виліз із-під ковдри й пошкандибав на кухню. У скронях трошки стукало, та не надто сильно, сушило горло – ото і все похмілля, не страшно. Він зиркнув на веранду, прислухався. У домі тиша, двері зали причинені. Пройшов на кухню, одкрутив кран, напився води. Роззирнувся ще – на кухні чистенько, стоїть вимитий посуд, а на столі каструлька з ополоником, ще тепла. Антон зазирнув туди – якийсь духмяний супчик, чи щось таке. Він почовгав до ванної та вмився, збризнув навіть голову холодною водою.

Тоді