Дим - Володимир Худенко
Туди вони й надумали сходити сьогодні – порадувати Іринку. Та й так, треба ж було розвіятись, чого його сидіти сидьма вдома? Дівчата почали прибирати зі столу, жваво обговорюючи той Теремок, а Антон устав і побрів під веранду – викурити ще цигарку. На вулиці все ніяк не розхмарювало – видно було, що вже, певне, й не розхмарить до вечора, нависало таке над головою тужливе, важке. Але попри це добряче потепліло, вітерець і геть ослабнув.
Антон зиркнув через провулок і вгледів дядю Мишу, що, як і вчора, возився щось на вузенькій грядці коло клумби. Зійшов зі східців та й посунув туди. Поздоровкався з дядею Мишею, переговорив для годиться та й попросився до телефону. Пропонував йому якісь гроші, та той лиш гидотно скривився на те – мовляв, іди дзвони мовчки, не видумуй. Антон і пішов.
У тітки Жені на дачі стаціонарного не було, і Антон якось і не пам’ятав, чого – чи був раніше та одрізали, а чи ніколи й не було. У Смоленську то був, а от тут… У Токаревих же був, нібито дядько Миша колись у ДРСУ трошки працював на посадах, і провели ото їм ще тоді, в радянські часи. Звичайний старенький апарат із потертим диском стояв у коридорі, як не в самій веранді. Антон крутнув диск і набрав знайомий номер, два рази помилився з кодом, один раз наче не з’єднало, тоді врешті додзвонився.
Гудки, гудки…
– Алло? – роздратований голос Маоцзедуна, і одразу ж: – Це не ферма, куди ви дзвоните?
Антон усміхнувся – їм досі все дзвонили, як на ферму, вже більше року. Номер-бо той самий.
– Пашо? – кинув він у слухавку.
– Ну? – буркнув той наче здивовано.
– Це Антон, сусід.
– А-а, – приязно розсміявся Пашка. – Здоров! Що там заграниця?
– Стоїть, – хихикнув і Антон. – Чуєш… гукни кого з наших. Не в службу.
– Зараз, зараз! Підожди, наче Оксана з відрами ходила, підожди…
Гухнуло – той, певне, поклав слухавку на стіл.
Наче жіночий голос, нерозбірливо – певне, Маоцзедунихи.
Тоді оддалено буркнув сам Пашка:
– Кацап, хто…
Антон усміхнувся.
Почекав зо хвилю, тоді знову гупання, якісь іще голоси, шурхіт.
– Алло, Тош? – захеканий голос Ксанки.
– Привіт, Ксанко, – мовив Антон голосніше. – Ну що ви там?
– Привіт! – наче навіть радісно випалила Ксанка. – Та-а… – протягла байдуже. – Усе гаразд, одпочиваємо. Без ексцесів, – засміялась.
– А де се хазяїн? – ще всміхнувся Антон.
– Та завіявся десь, потороча! Оце корів повиганяли та впорались трошки… – її голос на мить втопився в перешкодах, зарипів, – … кудись полиндив. Це осьде раком лізтиме по дорозі, точно. Вчора вже лазили вдвох із тим Панасом, як злигані бички…
Антон прислухався, ледь не вм’явся в слухавку.
Говори, Ксанко, говори…
– Я кажу, я вас понапоюю, іроди! – знов кляті перешкоди, клятий тріск, – … золи поспивали, яку тобі ще, ірод, товканицю? Алкоголіки, змій вашій матері, я його за охваток, та з хати к лихій годині, кажу – і-іди, бо я зараз напою! Я напо…
Тріск, тріск.
Антон уже ледь не залазив у тую слухавку.
– Ще й бубонить мені, сякий-такий, я йому – чорте-бісе… – тріск, – коли вже ви позаливаєтесь тою горілякою, га?
Вона не говорила, ні, – співала. Голосніше, тоді трошки тихше, то протяжно, то скоромовкою, то забирала нижче, то вище, сама себе розпалюючи, натхненно, невимушено.
– …На піч стеребився, як бидлина, а мені зрання… – сторозтриклятий тріск, – …я, кажу, тебе, аспид, нагодую! Я нагодую ось!
І головне – за версту вгадаєш, що то Ксанка лається чи вичитує чоловіка – вона, а не хто інший. Свої слова в кожної баби на те, свій лад, своя вимова. І слухати їх – не переслухати…
– Алкоголіки чортові!..
Та вона тут же спохватилась, мовила соромливо:
– Ой, що то я… – ніяково засміялась. – Ви там що, як доїхали?
Антон ледь чутно зітхнув. Співай, Ксанко, співай, – хотілося сказати йому, – вік би слухав. Та він одповів інакше:
– Та нормально, байдикуємо. Оце підемо пройдемось трошки, Іра з Ларою вбираються.
– Ну, гуляйте, гуляйте!.. – весело процвірінчала Ксанка.
– Ви там впоруєтесь, нічого?
– Антош, не чутно тебе… повтори.
– Кажу – впоруєтесь? Ми скоро явимося вже.
– Та-а гуляйте, Антош, гуляйте. У мене все ’дно отпуск, а в тоєї поторочі…
Та чого ж ти тріщиш, лиху годину?
– …Ото ще, кажу, зінське щеня, а хай ти згориш! Я їх понапоюю осьо. Я кажу, гайдаркою вихрещу поміж ребер, так знатимеш! А то…
Тріск, тріск – Ксанчин голос немов оддалявся усе.
– Ну нехай… Ви гуляйте, гуляйте, Тош.
– Ну, дзвоніть, раптом що, – всміхнувся й Антон. – Ти ж номер знаєш цей, там записано в столі…
– Так, так!
– Ну, бувай тоді.
– Бувай, Антош.
Він обережно поклав слухавку і вийшов з дому, подякував ще раз дяді Миші на вулиці. Понуро опустивши голову, посунув собі додому. Додому? Оглядівся провулком – стояв той самий похмурий російський ранок, тепло, хмарно, вересень, рання осінь.
Торкнув рукою маки на клумбі, постояв, зійшов на ґанок. Ще на веранді почув, як його дівчата об чімсь весело щебечуть у домі, зайшов у коридор, зиркнув до прочинених дверей Лариної кімнати. Лара, виструнчившись, сиділа на «малютці» скраю в тій самій довгій футболці та різнокольорових панчохах, а Іра в Антоновій тільняшці та вузьких білих джинсах стояла на колінах за її спиною та старанно заплітала Ларі косу.
Лара засміялась із чогось сказаного раніше, а Іра й собі, пирхнувши, мовила:
– Отож.
А тоді, немов знічев’я, проспівала собі під носа, беручи до рук чергове Ларине пасмо:
– Рыжий, рыжий, ко-но-патый…
І хихикнула невимушено знов. Лара також хихикнула, ледь-ледь зашарівшись.
І оце тепер, саме в цю мить Антон раптом зрозумів, що остаточно все вирішив. Про що б вони там удома не говорили з Іриною, про що б не радились, а він усе для себе вирішив, і нічого тут… Як він ото сказав їй тоді в поїзді, в
