Дим - Володимир Худенко

XI

«Привіт з Афганістану! Привіт, дорога, кохана Іринко! Вибач, що довго не писав. Ось учора ввечері тільки приїхали, більше десяти днів були у відрядженні. За ці дні я отримав від тебе три листи, а відповісти не міг, вибач мене, Іринко, чесне слово, не було можливості. Пошту, продукти, боєприпаси нам присилали на вертушках, спали в БТРі. Погода тут нормальна, вдень приблизно як і вдома, тепло, сонце, на вечір, щоправда, холодає, вночі невеликий морозець. Лара пише, що буде виходити заміж, правда, я не зрозумів, за кого. Хоче мене діждатись, тому поки відклала. Ось як я вернусь, так з’їздимо вдвох, погуляємо там, побачиш Росію. За ці дні мені прислали купу листів, і треба всім відповісти, навіть не знаю, де взяти часу. Ось написав тобі, ще додому напишу, Ларі, і на сьогодні досить, вже вечір. Скоро підемо на фільм у наш клуб. Іринко, кохана, я дуже тебе люблю, був на бойових, то кожного дня думав про тебе, кожну хвилину. Скоріше б нам зустрітись, ти не уявляєш, як я жду нашої зустрічі. Я готовий тобі в кожному листі писати, що люблю…»

– Он уже в Москве. Улетел на каком-то военном самолете, говорит – никак не мог сообщить… Говорит, чтоб я сидела дома.

Заплакана і розгублена Лара стояла в дверях коридору, тримаючи в піднятій правиці мобільний телефон, і тримала вона його якось дивно, обережно і трохи віддалік від себе, немов боялась на нього дихнути абощо.

Раптом вона стражденно скривилась, заплакала, мов мала дитина – її світло-карі оченята одразу налились слізьми, і ті сльози покотились по щоках, а вона прикрила рукою губи, ще більш болісно скривившись, затряслась усім тілом.

– Господи, за что мне это, ну за что? – хрипло простогнала вона. – Из-за тебя десять лет назад все слезы выплакала, а тут…

Вона захлинулась слізьми, важко хитнула головою. Іра кинулась до неї і обняла, приголубила до себе, як дитину, тоді стала гладити одною рукою по голові.

– Ну… ну… ну… – тихенько приговорювала вона, мов приколисуючи. – Ларочко, ну…

Антон підійшов до них, поклав руку на Ларине плече і прихилив до неї голову – торкнувся чолом до її скроні й заплющив очі. Так і стояли втрьох, прихилившись одне до одного. Лара дихала все спокійніше, рівніше.

Вона відхилилась і поглянула на них обох, Антон турботливо прибрав їй неслухняне пасмо з лиця, і ще легенько пригладив волосся – вона мляво, але з теплотою всміхнулась до них обох. І спокійно, рішуче так сказала:

– Я поеду к нему.

– Ларо… – злякано мовила Іра.

– Сестро… – докірливо вивів Антон.

– Поеду, – кивнула вона, мов не чуючи їх. – Сегодня, сейчас же.

Антон зазирнув у її світло-карі, такі рідні оченята і зрозумів, що вона поїде. Сьогодні, зараз же. І нічого тут уже не вдієш.

Він ледь чутно зітхнув, задумавшись, а Іра натомість зиркнула на нього, немов чекаючи якої поради, розради чи будь-чого на світі.

Лара поклала руки їм на плечі – одну на Ірине, одну на Антонове.

– Поедемте со мной, – не спитала, сказала вона.

І дивилась на них із надією, ледве відчутною радістю.

– Сиди вдома, тобі ж сказано, – аж наче просичав Антон, обережно взявши її руку зі свого плеча у свої обидві.

Він знав, що даремно, але робив останню одчайдушну спробу.

Вона легенько, ледве чутно смикнула свою руку з його, і цього було достатньо – він усе зрозумів. Але руку її не відпускав, навпаки, стиснув ще дужче в своїх. «Не одпускай! – стукотіло в нього в голові. – Нізащо не одпускай, не одпускай її руки!» І він не одпускав, і дивився в її очі, а вона в його, її рука раптом розм’якла, а потім вона міцно стиснула одну його руку в тому живому замку. То була якась мить, але він зрозумів те, як її німі слова: «Я ж нікуди не дінусь, я ж усе ще твоя сестра».

– Вы не хотите? – спитала вона, пробігши по них поглядом.

– Там тільки нас не вистачало… – якось болісно скривився Антон.

А сам думав геть інше, бозна й що: «Це ж усе ще Лара, моя Лара».

– Останьтесь здесь, умоляю, останьтесь… Мы приедем сюда вдвоем или заберем вас. День или два – не больше. Здесь все есть, я оставлю денег… Антош, Ир, – останьтесь, умоляю, дождитесь нас! Телефон, домашний, мобильный – будем держать связь…

Вона вже все розплановувала за своєю звичкою і дивилась на них благаюче.

– Та ні за чим… – якось зачумлено всміхнувся до неї Антон. – Ми туди й назад.

– В смысле? Как?

Вона вражено зиркнула на Антона, а тоді кинулась до нього й міцно обняла, притулилась, не одпускала.

– Нет, нет, не уезжайте… только не сейчас.

Вона кинулась до Іри, обійняла й її.

– Только не сейчас, только не так… будто я вас выгнала, нет!

– Ларо… – Антон знов поклав руку на її плече.

– Нет, не пущу.

– Лара, ты не поняла, – мовив він лагідно. – Мы туда и назад в деревню. Туда и назад, а потом… мы останемся здесь. Навсегда.

Вона розвернулась од Іри і глянула на нього. Світло-карі. Рідні. Глядять на нього, мовби з якого дзеркала.

– Подожди ты… вы…

Зиркнула на Іру, та приязно всміхнулась у відповідь, і в очах у неї, і так заплаканих також, знов забриніли сльозинки.

– Вы решились? Господи!..

Вона викрикнула, зойкнула те «Господи», і наче не знала, кого обійняти – кинулась до брата, тоді до Іри, тоді згребла в обійми обох.

– Наконец-то! Господи, родные мои, наконец-то!.. Вы же…

Вона стогнала, ридала й сміялась одночасно.

– Ну как же вы… Ну почему же вы так долго?.. Неважно, теперь уже все неважно. Господи, как же я счастлива сейчас!

Вона одхилилась од них, тримаючи руки у них на шиях.

– Ну вы же знаете, что вы – самые близкие для меня люди, самые родные. Антош, Ириш… о Господи!..

– Мы уладим там… – ніяково прокашлявся Антон, – кое-какие свои дела. Ну там – дом, участок, все такое… Это недолго, я думаю.

– О Господи, наконец-то! – вона в пориві радості похилила голову на його плече. – Нет худа без добра…

Одхилилась, тоді завзято замахала руками.

– Антош, слушай. И ты, Ириш, слушайте оба…

Вона поклала руку на Ірине передпліччя і заговорила спокійно, серйозно.

– … Здесь ничего делать не надо. В смысле