Дим - Володимир Худенко

– Чого ти? – здивувалась Ірина.

Той мовчки скинув свою олімпійку, остався в одній білій футболці.

– Змерзнеш, на ось… – простягнув їй ту олімпійку.

– Сам змерзнеш! – гаркнула вона, позіхнувши. – Куртки в сумці, зараз достану…

– На!

Мусила підкоритись. Взяла ту олімпійку, аж тут – раз! Антон дременув, направду дременув – побіг до трамвайної зупинки, як оглашенний.

– Це що за коники? – вигукнула Ірина, вражено вирячившись. – Куди ти чкурнув, га? А боже світе…

Вона натягла на себе олімпійку, взяла в руки по сумці і посунула в той бік, куди побіг муж – його вже й не видно було, згубився десь у парку.

– Чи курива нема… – ще буркнула вона сама до себе, йдучи через привокзальну площу, знов позіхнула, роззирнулась нехотя.

Базар іще закритий, пустує, тут тирлуються таксисти, деякі замахали до неї руками. Вона ліниво побрела до трамвайної зупинки, до пішохідного переходу себто, і тут же спинилась: Антон швидко йшов їй назустріч, тримаючи обидві руки за спиною й широко всміхаючись.

– Куди ти ото дременув? – буркнула вона на нього дещо роздратовано, ставлячи сумки на землю.

А той мовчки підійшов, видобув з-за спини красиво впакований букет червоних троянд і простягнув їй.

– На, – буркнув їй, весело всміхаючись.

Та від несподіванки зніяковіла, всміхнулась і собі несміливо.

– Це що за вибрики… та воно ж дороге, Антош, за чим?

– На!

Вона взяла букет, роздивлялась його, а тоді, трошки зашарівшись, раптом швидко піднялась навшпиньки й поцілувала Антона в щоку, ще ніяково всміхнулась, тримаючи той букет у руках – так, немов у обіймах.

Він схопив обидві сумки і пішов назад до вокзалу.

– Куди ти?

– Ходімо.

– Та куди?

Ірина побігла слідом, обережно тримаючи букет.

– Підождеш, зараз сумки в камеру схову здам…

– Нащо? – вона спинилась, знов здивовано вирячившись.

– Підемо погуляємо.

– Куди?

– Просто… погуляємо містом.

– Та на автостанцію пішли б, там в теплі…

– Погуляємо!

Вона знов підкорилась. Поставили сумки в камеру схову і пішли ото. Пішли гуляти по місту, просто вештались по місту – Антон взяв Іру під руку, другою вона тримала букет, так і пішли. Гуляли ото, немов дітвора, то попід ручки, то взявшись за руки, Антон завзято залицявся до Іри: в парку Луначарського розважав її жартами, деякі з них вона знала – та майже всі, але все одно сміялась, потім він галантно допоміг їй перейти трамвайні колії, а на Проспекті Миру купив їй у кіоску імпортний льодяник на паличці. Гуляли ото, немов яка дітвора – літ десять уже, з юності, так не гуляли.

Назад до вокзалу пішли іншою дорогою – повз центральну реабілітаційну лікарню, управління СБУ та Політехнічний технікум. Забрали сумки, а на автостанцію вже йти не схотіли – пройшли через ринок до колієпроводу. Там ставав автобус, от вони й вирішили почекати. Світало вже до того часу, містом розбігались люди, роз’їздились машини, а вони стояли собі на зупинці під колієпроводом, чекаючи свого автобуса – Антон обіймав Ірину за плечі, а вона тримала в руках той букет і все хилилась, хилилась головою до Антона, тулилась до нього. Обоє вони якось радісно, щасливо всміхалися.

Під’їхав старенький ЛАЗ і забрав їх – вони всілися на заднім сидінні, Антон коло вікна, а Ірина обережно поклала букет на сусіднє сидіння і всілася Антону на коліна, обняла його за шию і поцілувала в губи. Вони почали там цілуватись і цілувалися всю дорогу, нікого не бачачи округ, не одриваючись одне од одного, обіймали одне одного, пестили. Лише вже перед самим селом сталася подія, що трохи їх засмутила, перервала їхні любощі. Автобус уже минув Шевченкове, минув пам’ятну брилу під тополями і поле Сашка Максименка, в’їхав у їхні карабутівські витолочені ниви. І тут вони побачили дим. Дим вставав над Карабутовим стовпом звідкись із околиць – з тракторного стану чи з Капкасу, а тоді розстилався, його носив осінній вітер – він стелився навіть тополиною алеєю вздовж Роменської траси.

– Боже, що то воно? – зойкнула Ірина, так і обіймаючи Антона, дивлячись у вікно.

– Щось горить, – мовив Антон, так і обнімаючи її.

– Хоч не в нас?

– Та ні, наче не з того боку.

– Хай бог милує… Що ж то таке?

– Хтозна. Ось приїдемо…

Він погладив її волосся.

– Я не можу! – раптом знітилась вона і радісно всміхнулась.

– Що? – не втямив Антон.

– Я хотіла… – вона ще ніжно, задумливо всміхнулась. – Хотіла, щоб уже вдома… Ну, особливий момент. Та потім ледь не бовкнула кілька раз, а все щось… Щось заважало. Я подумала – доля. Значить, вдома. Але я не втерплю, ні! – вона радісно зіщулилась. – Словом, ми тебе трошки обдурили…

– Об чім ти? – вирячився Антон.

– … З Ларою. Словом – слухай!

Вона легенько ляснула його по плечі.

Він зиркнув у її бездонні очі, темно-сірі, з зеленим відтінком, з поволокою, щасливі, найрідніші, найдорожчі. У неї був нині якийсь особливий погляд, геть незвичайний.

– Я слухаю, – прорік він, усміхнувшись.

– Я одчула ще за кілька днів. За кілька днів до поїздки. Не вірила. Сказала Ларі, по телефону. Вона сказала… Я сходила в поліклініку, як брала білети, в жіночу консультацію, тоді… Ми ще порадились із Ларою, в Росії, як ти спав…

Вона говорила скоромовкою, захлинаючись, тяжко видихаючи.

– … Ми купили тест і… А потім у Смоленську, вже щоб достеменно – ми з Ларою пішли до її знайомої лікарки, отоді, як ви поїхали в Талашкіно, ну… Ми пішли і… Словом! Боже… Антоне, я вагітна.

Її бездонні, темно-сірі, з поволокою… І він тонув, тонув у них.

– Як?

Ледь чутно вивів він, не розуміючи, божеволіючи, увесь світ перед ним мінявся, перед ним і в ньому – о цей, величний, невимовний і прекрасний світ!..

– Я не знаю, як…

– Іро…

– Я не знаю… це неможливо, це… Але це є.

– Боже, Іро…

– Я не…

– Боже, Іро, я тебе люблю!

Він прокричав те, прокричав те на весь клятий автобус, на всю Роменську трасу і витолочені поля вздовж неї, на весь цей білий, прекрасний і невимовний світ.

XII

«Привіт, ріднесенька Іринко! Вчора ввечері приїхав з відрядження. Пробув майже тиждень. Ось лише трошки не пощастило – довелось тягнути туди й назад машину. Коли їхали туди, в одному з кишлаків до пацана в кузов машини кинули