Дим - Володимир Худенко

* * *

До Брянську прибули годині о десятій за тутешнім часом – вже смеркло. Потинялись перед вокзалом та всередині якусь годинку, і прибув їхній потяг – він робив тут довгу зупинку. Місця їм дістались бозна й де – на різних кінцях вагону, отож усілись удвох на Ірине нижнє бокове та й сиділи. Тоді вже, як потяг рушив, Антон розіклав те місце і вклав на нього Іру, сам примостився в її ногах. Майже всю дорогу мовчали, лише так ото – по ділу, а тут Іра раптом спитала його неголосно:

– Тобі теж отак якось…

– Сумно? – озвався він.

– І сумно і… – вона завагалась, – тривожно чогось. Навіть не знаю.

Вона труснула головою.

– Та є, – коротко кивнув він.

– Боже, мені так чогось… – вона болісно скривилась у напівтьмі вагону. – Я чогось так заскучала за Ларою.

Антону кольнуло в серці, раз і другий. Тоді раптом – гуп, наче з носака в груди, у скронях загуло, заколотило… Він повільно глибоко вдихнув через ніс.

– Може, було остатись… – вона раптом повернулась набік до вікна, зиркнула в нього, в тії німі простори осінньої ночі. – Чи поїхати з нею, чи… Не знаю.

Вона протягла те «не знаю» стражденно, важко – видно було, що вона мучиться, так само, як і Антон. І видно, боялась забалакати, а це розійшлась, розхвилювалась.

– Бозна й що, – простогнала вона, дивлячись у вікно.

– На біса ми там потрібні? – неголосно прорік Антон.

– У Москві?

– Угу.

– Так отож.

– А в Смоленську…

– Знаєш, Антош…

Вона перебила його, всілась на полиці і прихилилась до нього головою.

– … Я хотіла сказати тобі…

Раптом щось запищало у неї в кишені кофти, уривчасто, якась мелодія…

– О! – здивувалась вона і розстібнула блискавку.

По її грудях мерехтіло зеленувате світло.

Вона зиркнула на екранчик телефона і тут же просяяла:

– Лара!

– Про вовка промовка… – вивів Антон, і собі всміхнувшись. Його якось попустило од того несподіваного дзвінка.

– Алло! – заговорила Іра. – Привіт! Привіт! Де? Где ты? Аа! Хорошо. А то мы немного переживали, как ты доедешь… Мы… цей… из Брянска выехали. Час назад. Ой!

Ірина раптом приснула і прикрила губи рукою.

– Не знаю, я думала, як по мобільному, то треба обов’язково російською.

Вона засміялась, і Антон почув, як із слухавки заливисто сміється Лара. Іра натомість смішно, по-дитячому надула губки.

– Годі вже вам із мене кепкувати, кацапня! – пирхнула вона в слухавку і скоса зиркнула на Антона.

Той всміхнувся, а Лара зі слухавки зареготала ще дужче.

– І йому привіт, так. О-о…

Вона слухала деякий час.

– Ну ось переїдемо, так навчатимеш мене, поліглот. Угу.

Ще всміхнулась.

– Осьо сидить. Угу. Що? Що воно таке? Га?..

Зиркнула на екранчик, тоді знов слухавку до вуха.

– Одна чи дві… Ну ясно. Добро. Цілуємо.

Вона ще м’яко всміхнулась і одвела телефон од вуха, щось поклацала на ньому.

– Зв’язок зникає, – прокоментувала, поглянувши на Антона. – Цей… як Лара сказала? Покриття немає.

– Що вона там? – спитав Антон.

– Каже, доїхала, вже в Москві. Ігор там, привіт передавав, – вона зітхнула і приклала руку до серця. – Господи, мені аж якось…

– Одлягло?

– Угу. Як голос її знов почула…

– Та й мені таке.

– Хотіла тобі слухавку дати – якраз почало переривати…

– Нічого, воно чутно й так.

– Знаєш… – Іра задумалась. – Таке буває, як ото їдеш куди, думаєш – наче що забув.

– Буває, – полегшено кивнув Антон.

– А воно ж не завше і правда, що забув, так лишень здається.

– Угу.

Іра всміхнулась.

– Диви… – показала на екранчик телефону.

Вона почала йому показувати різні функції апарата, якісь там цяцьки і текстові повідомлення, якісь номери… Як виявилось, вона вже була в курсі діла, швидко розібралась у тій апаратурі. Так, патякаючи про телефон та про всілякі подібні дурниці, вони й незчулися, коли досягли станції Зерново, а себто – російської митниці. Щоправда, цього разу митники та прикордонники їх двох не надто мучили – зиркнули на документи, ото і все. І собак наче ніяких не було, у всякому разі – в їхньому вагоні. Сумки не перевіряли навіть.

– Як тобі Ігор? – спитав Антон у Ірини, коли вже поїзд рушив.

Іра задумалась, а тоді лукаво всміхнулась.

– Чесно? Він… цікавий.

– Тобто?

Вона зігнула ноги і обхопила їх руками, так ото всілася в куточку коло вікна.

– Чого ти допитуєшся? – знову всміхнулась лукавенько.

– Просто… – той знизав плечима, – питаю як у жінки.

– Ну раз як у жінки, то… він привабливий, – вона похилила голову на плече. – Уб’єш тепер мене?

– Уб’ю.

– Придушиш? – вона обхопила власне горло руками, зображуючи конвульсії.

– Угу, – кивнув Антон.

– Ясно, – кивнула й Іра, склавши руки на грудях і вдивляючись у тьму осінньої ночі за вікном.

– Правда, привабливий? – ще спитав Антон, задумавшись.

– Ну-у, – протягла вона і собі, задумавшись, – це важко пояснити, я не знаю… щось у ньому таке є. Він не такий, як ті її попередні, щось… Знаєш, що найцікавіше?

– Що? – Антон посунувся трошки ближче.

– Вони якось дуже один до одного підходять, вони обоє такі якісь… ну знаєш – незвичайні, – вона мрійливо всміхнулась. – Не знаю, я за неї рада, направду.

– Та і я, – кивнув Антон, і собі всміхнувшись. – Бачиш, яка вона нині…

– Божее-е! – Іра заломила руки, ніжно всміхаючись. – Така закохана-закохана, ммм!.. Щаслива, – вона радісно зітхнула. – І він її також кохає бозна-як, це видно, – нахилилась вона до Антона. – Як вони тоді цілувались, на веранді, пам’ятаєш? Боже, я думала вони спалахнуть обоє, вибухнуть, брр! – Іра захоплено струснулась усім тілом. – Скільки жаги!..

Минули Хутір Михайлівський. Наша митниця, сонний гомін, вогні станції, «покупаю рубли»… Дрімали й не дрімали, стояла глуха осіння ніч за вікном, пролітали освітлені переїзди, одинокі ліхтарі, полустанки в осінніх полях. Миг! – і тьма… Зблиск! – і тьма… Духота вагону, ніч, вересень, Сумщина.

Засіріло, як під’їжджали до Конотопа. Дроти підстанції, важкі мотузки над землею, перисті нерухомі хмари в бездонному небі, досвітні зорі в отій вишині. Осьде потяглися околичні будинки під шифером та саморобними телевізійними антенами, вибрані городи, зів’яле кукурудзиння, соняхи на межі, зарослі пирієм стежки, ґрунтові дороги в росі, шматок поля в низькому тумані, канавки, тополі, хиткий очерет під залізничним насипом. Вставало місто дитинства, виринало з непевної імли, напливало на них; займалось далеке світання.

Вони витягли свої сумки з-під полиці і рушили на вихід ще задовго до вокзалу – в Конотопі виходили лише вони. На перонах людей майже не було, ніхто їх не стрічав, ясна річ, вони взяли по сумці та й