Німа - Юлія Гук

— Це, як учитися знову ходити… Це, як уперше спробувати хороше вино. Це, як стати собою.

Тасіта задумливо облизує пензлик.

— Я відчуваю, як у мені щось іскриться й сипле барвами на полотно. Як у мені підіймається щось, що я не можу назвати монстрами. Це щось протилежне їм.

З насолодою торкається полотна.

— І в мені бринить музика. Моя. Але вона беззвучна не така, як раніше. Інша.

Різкі мазки. Швидкі зміни фарби.

— І життя… І воля… І душа…

Її обличчя серйозне і розслаблене водночас.

— І кохання…

Різнокольорові губи ледь ворушаться.

— Це, як Віра. Це, як Вален. Це, як Жар. Це, як я.

Відступає, розглядаючи намальоване.

— Знаєш, мені здається, ніби весь світ зник. Ніби зникло все і всі. І я навіть не впевнена, чи залишилась я. Я не пам’ятаю, яке сьогодні число. Місяць. Рік. День чи ніч. Я забула, хто я. Звичайний робітник чи митець? Я не усвідомлюю: це сон чи реальність? Я не відчуваю, це я чи… вони в мені? Люди, природа, стіни — усе в мені, а я в них.

Відходить від полотна, щоб трохи перепочити. На кухню. Курить цигарку.

— Мені дещо самотньо. Але не так сильно, щоб кликати когось до себе схожого на Катрину. А секс… Думки про нього… Та й розмови. Про літературу, музику, мистецтво. Я не потребую розмовляти про це. Мені інколи хочеться стати німою. І ні про що, ні про кого ніколи не говорити.

Кільця диму. Тася помічає, що звечоріло.

— Важливим є тільки розуміння. Звичайне взаєморозуміння. Слід знати й мовчати. Не говорити. Не обговорювати. Просто знати й мовчати.

Кутається в теплу кофту.

— Мудрі завжди мовчать.

Її картина наповнюється кольорами. Там не тільки чорні, білі та сірі барви. Там з’являється світло.

Сьогодні піддослідна жодного разу не підійшла до алкоголю.

Вирішує повернути себе світу. Сьогодні навідує батьків.

— Я звільнена.

Мати завмирає, стоячи біля плити.

— От і гаразд… Мені зовсім не подобалося, що ти там працюєш.

Тася посміхається. Добре, якщо твої рідні не засуджують твої вчинки. Нехай не розуміють, чому ти зробив так, але все ж намагаються ставитися з розумінням. І просто чудово, що є місце, куди ти завжди можеш прийти й відчути тепло.

— Я знову малюю.

Тепер посміхається мама.

— Я рада. Я цього чекала.

Піддослідна вмощується зручніше на стільці, підбирає ноги під себе. Чомусь згадує, як колись Жар так само клопотався біля плити, а вона йому щось розповідала. Він і справді нагадує їй мамцю.

— Часом мені стає страшно, що мої картини не зрозуміють. Адже моя манера малювати відрізняється від інших. І сюжети відмінні. Це може не сподобатися потенційним покупцям. Люди звикли до чогось усталеного.

— І ти боїшся бути непопулярною? Не стати відомою?

— Ні звісно, — хитає головою. — Хіба що трішки. Але з іншого боку, мені не потрібне визнання звичайних людей. Тих, які не можуть по-справжньому оцінити намальоване. Їхнє схвалення може бути навіть образливим. Мені потрібне визнання тих, кого я сама глибоко шаную.

— Новаторів часто не розуміють. Тому що для осмислення їхніх творів потрібен час. Не виключено, що ти станеш по- справжньому відомою тільки після смерті чи наприкінці життя, — зауважує мати. — Але ж ти в мене не з лякливих. І час для тебе не занадто важливий. Так у чому річ?

Тасіта дивиться на неї й думає, що її мама надзвичайно мудра жінка.

— Гарне питання… — посміхається. — Але ж мені треба якось жити… На щось жити. Про це я теж думаю. Але та робота мене пригнічує. Мені це не подобається. Я ніби втрачаю себе. Там не потрібна моя креативність.

— Ніде вона не потрібна. Але ж це не означає, що так буде завжди. Цьому світові потрібні відчайдухи. Такі, як ти. Я завжди була переконана, що на тебе чекає велике майбутнє.

— І не хвилювалася, що воно ніколи не наступить? Останні кілька років я зовсім не малювала. Пила. Зникала сама в собі.

— У всіх буває криза. Але я