Німа - Юлія Гук

Піддослідна завмирає. Зустрічались? Так… Справді, він же не мусив сидіти на самоті весь цей час, чекаючи на неї. Та вона якось про це не подумала. Вона взагалі не думала про його минуле. У нього ж, мабуть, є друзі. Звісно є! У такої класної людини їх не може не бути. І сім’я. Чи колишні однокашники… Він же мусив десь учитися? До речі, й гри на бонго? Вона раптом розуміє, що геть нічого не знає про Жара. Щось стискається в неї всередині.

— Он як…

— Але ти не подумай нічого. Це давно в минулому. Він мене покинув… — трохи сумно говорить Марина.

Покинув? Жар? Він же… Як так?

— А я досі його кохаю. Хоча в мене вже є інший хлопець. Дивись…

Вона дістає телефон і, трохи попорпавшись в ньому, знаходить світлину. На ній два щасливих безтурботних обличчя. Вони сміються в камеру. І мають по-справжньому щасливий вигляд.

Тасіті світ застить від гніву. Морок сунеться назовні. Вона ледь стримує крик і сльози від ненависті та обурення. А може, це просто ревнощі…

— Я просто хотіла сказати, щоб ти берегла його. Він чудовий. Таких не часто зустрінеш…

Піддослідна опановує сплеск тьми і ще раз дивиться на світлину. Не на Марину. На Жара. Його обличчя сяє.

— Мені… — здавлено цідить Тасіта. — Мені він так ніколи не посміхався…

Марина здивовано дивиться на дівчину.

Так. Навіть коли сміявся чи просто посміхався їй. Його посмішка була не такою. Крізь неї прозирав сум і якась хворобливість. І справді… Як він міг так щиро радіти з людиною, яка так поводилася. Яка не вміла насолоджуватися життям і бути щасливою…

Тасіта знову напилася.

Мигтіння світла. Утробне гарчання монстрів із шлунка й хрип опісля. Напівоголені розхристані хлопці навалюються п’яними спітнілими тілами одне на одного. Серед них Тасіта. На ній тільки ліфчик і джинси. Вона кричить і п’є майже одночасно.

Терорайзер.

На сцені невідомі їй гурти. Вони змінюються, але грають одну й ту ж пісню. Пісню тіла. Пісню волі. Пісню слему.

Знавіснілі й щасливі. Божевільні й байдужі до болю. Справжній біль чекає їх тільки після концерту. У кожного з них буде своя «тасіта». Німі. Непочуті.

— І щоб ви всі здохли! Немає ніякого «завтра»! — кричить піддослідна, присмоктуючись до двохлітрової пляшки з пивом, качаючись на руках молодих хлопців.

Потім поспіхом вибігає із зали, блює собі в руки. Волочиться до жіночого туалету, наштовхуючись на дівчаток-підлітків, які перебувають у такому ж стані, як вона. Схиляється над унітазом і випльовує разом із монстрами і свій жаль, і свій страх.

Вивалюється з кабінки. Підходить до дзеркала й умивається, розмазуючи чорні тіні і яскраву червону помаду. На неї дивиться її відображення. І абсолютно тверезі очі.

— Ні… — сміючись, відштовхнула її від себе Віра. — Спершу все ж зайдімо на кухню.

— Та що ж там таке? — Тасіта витерла фарбу з її обличчя. — Невже це не зможе зачекати?

— Я довго готувалася…

— До чого?

Віра таємниче посміхнулася й потягнула її за собою.

На столі стояли тюльпани, великий торт і три літри пива.

— Це ж… — Піддослідна здивовано завмерла на порозі.

— З Днем народження, кохана… — ніжно прошепотіла на вухо Віра, обіймаючи її ззаду. — Назавжди моя…

Тасі на очі навернулися сльози. Щасливі. Безтурботні.

— Я ж… Не… Моя… — обійняла й впилася в її губи. Кусала й похапцем розхристувала її халатик.

Щось стукнуло об підлогу. Закохані обернулися на звук.

— Ніка? Ти?.. — Доросла сувора жінка дивилася дикими злими очима на пару.

Дівчата різко відхилилися одна від одної.

— Мамо, ти все не так зрозуміла… Тасіта… Вона мені позує…

— Геть! Брудна суко! Що ти робиш з моєю дочкою?! — Верескнувши, жінка прожогом підскочила до Віри й щосили відважила ляпаса… Вірі… — Отака твоя вдячність?!

Вона занесла руку для наступного удару, але піддослідна спритно стала на перепоні. Удар вийшов такий сильний, що розсік Тасі губу. На біле простирадло почала крапати кров. Очі Тасіти шалено блищали.

— Не смійте чіпати мою Віру. Не смійте кривдити її!

Жінка опустила руку.

— Забирайся, шльондро. Не смій розбещувати мою дочку…. — прошипіла вона.

Тасіта розсміялася їй в обличчя, розтираючи кров по підборідді.