Німа - Юлія Гук

відповідальність, переживати біль, страждати. Наодинці. Бо розділити біль, як би хто не намагався, неможливо. Ти завжди лишаєшся сам на сам зі своїми проблемами й борешся з ними тільки ти. Ведеш бій у закутках власного серця. І в цьому тобі ніхто не допоможе. Крім тебе самого. І так, власне, і має бути. У стражданнях ти мусиш бути на самоті. Бо як же ти станеш сильнішим?

Знову підіймає голову на небо.

— Жити важче…

Широко посміхається несподіваному світлу зірки, що вигулькнула з-за хмари.

— Якщо вже й стояти на даху, то не для того, щоб стрибнути донизу. А для того, щоб стати ближчим до неба.

2.04

Сміх. Плач. Дощ.

Тася забилася в куток кімнати, обіймаючи недомальоване полотно. Те, яке почала малювати, коли поряд був Жар. Її руки судомно вчепилися за нього.

— Я намалюю… Я домалюю…

Біля ніг лежить порожня пляшка з-під вина.

Піддослідна дивиться в стелю й витирає сльози рукавом. І посміхається. Плаче й сміється водночас. Збожеволіла? Але звичні монстри на звичних місцях — наче не визирають назовні.

— Спогади — така цікава штука. Здається, нещодавно перед моїми очима стояла тільки одна людина. Завжди усміхнений, хижий, божевільний і жорстокий Вален. Тіло пам’ятало тільки його чоловічі руки на моїй спині, стегнах, грудях. Пам’ятало тонкі губи, що шепотіли слова вічного кохання. Я обожнювала його чорне волосся. Він був такий рідний, близький… Думалося: єдиний.

Хлипає й стискає картину ще міцніше. На мить здається, що полотно зараз трісне в її холодних блідих руках.

— Та потім цей спогад став тьмяним. На його місці з’явився інший. Я впивалася думками про ніжний, трохи лякливий усміх інших губ, що казали схожі, але зовсім не такі слова. Я згадувала тремтливі руки ніжної дівчинки на моїх щоках. І її довге каштанове волосся… Віра витіснила зі спогадів чорні таємничо-похмурі очі Валена. Її пружні груди затьмарили спогад про сильні розлогі чоловічі плечі. Вона, така м’яка й тендітна, зборола колишнього «єдиного». Її доброта майже розтопила злість, залишену Валеном. І я навіть почала забувати, як і чому любила того, хто зробив мене такою.

Вона повертає полотно до себе. Сидить на підлозі в кімнаті без світла й продовжує говорити.

— Та от минув час. І тепер у мене інші спогади. Про іншу людину. Добру, як і Віра, і сильну, як і Вален. З тонким, майже дівочим, станом. І постійним болісним усміхом на змарнілому обличчі. Турботливий, уважний і такий… терплячий.

Вона проводить рукою довкола себе, шукаючи пляшку. Але та вже порожня, як і душа моєї піддослідної.

— Чи замінив він ті спогади? Чи перекрив їх своєю відданою любов’ю? Я не та, заради кого йдуть на геройство. Я не та, кому роблять компліменти. Я не та, кому дарують квіти й увагу. Я не та, про кого мріють, лягаючи спати. Я та, кого бояться чоловіки. Тому що я самодостатня. Мені не потрібні ці дитячі казочки про принца. Бо я знаю, що реальність інша. У ній є бруд. Секс. Алкоголь. І пристрасть. Така, як була з тим чорним чоловіком і тією світлою дівчиною. Але її немає у нас із Жаром. Наші стосунки не можна назвати цим словом. Він намагається створити казку довкола мене й хоче, щоб я повірила в неї. Але ж я вже доросла. Цинічна і зла.

Вона встає з підлоги, щоб знайти ще випивку. Більше вина! Більше болю! Більше самознущання! Більше самопокартання! Менше віри!

Пий, маленьке дурне дівча. Ламай себе. Бійся себе. Зневажай себе. Може, тоді ти врешті зрозумієш, що та, яку любили Вален і Віра, зникла, її більше немає. Як немає й тієї, хто любила їх. Зате Жар любить тебе нинішню. Він не боїться твоєї сили й бачить твою слабкість. Пробачає й прагне тобі допомогти. І тоді ти почнеш чекати його так, як колись чекали тебе.

Тасіта вибігає під дощ без парасольки, навіть без шапки. Їй в обличчя летять великі прозорі краплі, стираючи сльози, але не посмішку.

— Але все це… Спогади про них… Їхні образи в мені… Це не я. Більше не я.

Вона сміється дощу, небу, похмурим навислим над нею хмарам, сірому після зими двору.

Кружляє, стрибає по калюжах. Брудна вода злітає довкола неї, обляпуючи блискучими краплями, що затікають їй під комір, просочуються у кросівки.

Несподівано дівчина біжить у напрямку протилежному від магазина, залишаючи позаду себе скаламучені калюжі. Куди вона так шалено мчить? Чому так весело сміється?

Минає одну зупинку, другу, третю… І жодного разу не зупиняється й не стишує біг. І сміється.

Урешті-решт вона стає перед похмурою будівлею. Озирається довкола, немов розбризкуючи веселку, і буденна сірість довкола кудись зникає від її погляду. І вже повільною впевненою ходою Тасіта заходить усередину.

— Мені потрібні фарби! Багато фарб!

Осяйна й рішуча.