Німа - Юлія Гук

— Я звільнена. Яка різниця, коли я заберу документи? Це станеться тоді, коли я усвідомлю своє звільнення.

— А слова «Ти звільнена!» для тебе ще нічого не значать? — Катя сміється й тягнеться рукою за цигаркою.

— Звісно ні. Я сама вирішую, коли мені бути звільненою.

Знову незрозуміла фраза.

— А що в тебе з твоїм «ідеальним» хлопцем?

Тася посміхається, дивлячись на обрис сонця, захованого хмарами.

— Він усе ще дзвонить. Кожного дня. При цьому знає про все, що зі мною відбувається. Влаштував мені нагляд, шпигунські ігри. Через своїх друзів. Можливо, через моїх також.

— Мені він нічого не казав.

Дівчина ховає обличчя в ковдрі. Жар прекрасно розумів її ставлення до Каті. Він не вважав її другом піддослідної. Він знав, що Тасіта так розважається, спілкуючись із людьми, яких вона зневажає, щоб подумки посміятися з них.

— Він знає, що я йому зраджувала. Але навіть не сердиться.

— Ти йому зрадила?! Коли?

— Нещодавно. Декілька днів жила з симпатичною неформалкою.

— Дівчиною? — здивовано німіє.

Тася сіпає бровою.

— Ну… Я знала, що тобі й дівчата до смаку… — Катя поспішає обірвати недоречну тишу. — Але не думала, що це серйозно. І ти з нею…

— Трахалася? Так. Тільки для того й дозволила їй пожити в себе.

— І?..

— Жар не образився.

— Він занадто ідеальний… — сумно хитає головою дівчина.

— Не думаю… — Тася видихає чи то пару, чи то цигарковий дим. — Просто… це не так уже й важливо. Тобто, коли любиш, ти даєш коханому свободу. І він дає її так само тобі.

— Це трохи дико… — супиться подруга.

Піддослідна зводить очі на сонце, що саме вигулькнуло й осяяло її обличчя промінням.

— Так… але, коли любиш, то не користуєшся цією свободою.

— Так ти його не кохаєш…

Тасіта піднімає кутик рота вгору. Той, якого не може побачити Катя… Після Катрини в неї ніхто не з’являвся. Вона навіть відмовила другу Жара, Стасу. І зараз не потребувала нікого іншого.

Мобільний здригається від дзвінків, поставлений на німий режим. Телефонує Жар. Вона це знає, хоч і не дивиться на номер.

Вона чекає…

Безмежний простір, осяяний зірками міста.

Дороге аргентинське вино. Наскільки «дороге»? Ну… Дорожче за пакетне. У скляній пляшці, закорковане… Щоправда корок піддослідна завбачливо витягнула ще вдома.

Під ногами провалля. А в ньому, десь далеко внизу, дрібненькі машини, майже невидимі з такої відстані люди, темно-золота дорога з ліхтарів.

Шістнадцятий поверх. Тасіта опирається на сталеве іржаве поруччя, дивлячись не на світло внизу, а на темне небо, де в хмарах заховався місяць. Холодний сильний вітер тріпоче її розпущеним волоссям.

— Жити…

Сідає на чорний дах. Бере до рук скляний бокал і наливає вино. Робить маленький ковточок, насолоджуючись сухим, насиченим смаком. Знову опирається на поруччя й дивиться вгору.

— Люди поспішають жити. Намагаються втиснути ціле життя до одного дня. Поквапно їдять, не відчуваючи смак, біжать на зустрічі, не помічаючи вітер чи сонце. Похапцем закохуються. Гарячково займаються сексом: без квітів, побачень, нормального знайомства одне з одним. Усе якомога швидше…

Закурює.

— Смішно. У давні часи навпаки все протікало повільно. Трапези, женихання, сватання. І люди не боялися померти й чогось не встигнути. А зараз… Нам страшно згаяти й мить.

П’є.

— Чи, може, це не страх згаяти мить, а страх отримати вільний час? Може, люди насичують свій день, щоб не лишитися з собою сам на сам. Бо що робити самому? Читати? Творити? Займатися самоаналізом? Це ж так складно. Це важко.

Підіймається й знову опирається на поруччя, тримаючи цигарку й скляний бокал в одній руці, прибираючи волосся з обличчя іншою. Дивиться понад будинками, далі, за місто.

— А самогубці? Кажуть… важко переступити через інстинкт самозбереження. Зважитися на таке. Вірять, що то сміливий крок.

Переводить погляд на вулиці міста.

— Чи такий уже сміливий? Як на мене, жити набагато важче. Кожного дня брати на себе