Німа - Юлія Гук

— Усе. Я пожила вашим життям. Час пожити своїм.

Піддослідна стоїть перед дзеркалом і фарбує губи в яскравий червоний колір. Він палахкотить і переливається, коли вона говорить.

Пломінці вечірнього сонця ніжно ковзають по її волоссю. Нарешті тепло. Немає більше талого снігу. Люди вдягаються легше, дівчата оголюють ноги, хлопці знімають куртки.

На Тасіті шкіряний плащ і легка картата сорочка, розстібнута майже до мережаного ліфчика. На ногах легенькі чорні кеди.

На телефоні безліч пропущених дзвінків і повідомлень. Деякі з роботи. Деякі від Жара. Вона звикла отримувати від нього дзвінки й не відповідати на них.

Тасіта широко посміхається випадковим перехожим. Махає рукою патрульним, які зиркають на неї підозріло. Може, вона під кайфом? Не може ж людина отак просто йти й посміхатися…

— Я ж попрацювала. Як середньостатистична людина. На звичайній роботі. Спробувала налагодити стосунки з нормальним хлопцем, як проста дівчина. Я чіплялася за нього і навіть благала, щоб не їхав. І це теж було б звичайно для пересічної людини.

Ми переходимо міст, що веде в старенький парк, де часто збираються підлітки, й п’ємо дешеве вино.

— І відпочивала я вкрай ординарно: з випивкою й цигарками.

Лине безладна гра на гітарі. Тася підстрибом мчить туди. Панки? Металісти? Готи? Емо? Звичайні, без розумових закрутнів, підлітки?

Растамани…

— Привіт. — Криваві губи широко розпливаються в посмішці.

Дредасті веселі хлопці й дівчата підіймають кумедні голови вгору.

— Приві-і-іт! — Їй посміхаються так само широко й привітно.

— Можна приєднатися й послухати вашу музику?

— Звісно! Сідай. — Один з них поступається їй місцем. У хлопця чорні дреди до плечей і блакитні очі з розширеними зіницями.

— Класна чикса, — посміхається він їй. — Як звати?

— Марина, — безтурботно бреше.

— Ти схожа на панка. Чи металіста. Агресивна.

Тасіта подумки сміється. Час агресії цих субкультур давно минув. Та й вона ніколи не була прихильницею ярликів.

— О ні! Я вірю в Джа, — посміхаючись і стримуючи внутрішній регіт, говорить дівчина.

— А Джа вірить в тебе. — Обличчя присутніх блаженно розпливаються у відповідь на її слова.

Раста завжи подобалися дівчині. Вони добріші й світліші за інших. Своєрідні пацифісти, як хіпі. З травою та вірою в Джа, що зруйнує Вавилон.

На перший погляд в компанії ніхто ще не переступив двадцятилітній рубіж. Вони не п’ють. Це дещо засмучує Тасіту, але через певний час до неї підсідає той самий хлопець. Він простягає їй щось схоже на цигарку.

— З’єднаємося з Джа?

От пощастило! Таке рідко можна зустріти. Не просто растамани, а растафаріанці. Раста у вірі.

— І зникне Вавилон.

Тасіта притискає косяк до губ і майже одразу заходиться кашлем. Робить ще одну затяжку й передає ганджу по колу.

Через кілька хвилин тіло стає розслабленим. Їй не хочеться рухатися. Та вона й не може цього зробити. Обличчя розтягується у неконтрольованій усмішці. Тепло огортає тіло. У голові стає порожньо й солодко. За мить тепла хвиля торкається потилиці. Блаженство…

— Оце вже трохи по-моєму… — лопоче Тасіта й заплющує очі, опускаючи голову на плече доброго хлопця.

Ну… Це вже не депресія. Не покора обставинам. Це вже не чуже життя. Але ще й не її. Але мене тішить те, що вона вийшла на вулицю. Познайомилася з новими людьми, просто спілкується й не знущається над ними. Звісно, навряд чи вона ще раз зустрінеться з цими прихильниками Джа. Але її настрій сигналізує про значне покращення стану. Про самостійний вихід з темряви.

Мене навіть не надто турбує, що вона курила траву. Я впевнена, що піддослідна до цього не призвичаїться. Просто зараз так треба. Їй заманулося посидіти в компанії антидепресивних людей і викурити з ними ганджу? Ну то й нехай.

Довкола вогні. П’яний сміх. Гучна, неприємна Тасіті музика. Багато напівоголених тіл, які ледь торкаються одне одного в чуттєвому й еротичному танці. Їхні рухи майже неможливо побачити через вибухи тьмяних кольорових вогнів. Закличні вигуки ді-джея — єдине, що можна почути в цьому хаосі.

Тасіта хитає стегнами, наслідуючи звабливих «нормальних» дівчат, які звиваються біля хлопців.