Німа - Юлія Гук

— Ми всі егоїстичні, сонечко. Тому, розглядаючи світлини, шукаємо себе. Якщо ж ти шукаєш там іншу людину, це свідчить про закоханість. В любові ти відсуваєш власне его на другий план. Так буває з сім’єю й країною. Може бути й з мистецтвом.

— А якщо я естетично насолоджуюся виглядом інших людей, забуваючи про себе?

Жінка підходить до доньки й обіймає її.

— Значить, ти вже закохана. У мистецтво. Але знаєш, така любов абсолютно не заважає тобі покохати іншу людину.

Повертаючись брудними мокрими вулицями додому, Тася задумливо бурмоче:

— Так воно має бути. Але ж як здрібніло суспільство! Кохання на продаж… Не дивно, що в нього вірять усе менше й менше людей.

Тихенько сміється під ніс.

— Але ж і справді — «сама доброта». Він точно вірить і знає, що це таке.

Я бачила: вона страшенно хоче його почути. Але мобільний сьогодні мовчить. А Тасіта ще не готова робити перші кроки йому назустріч. Їй ще тяжко переступити через свою гординю й ощасливити іншу людину. Але, думаю, це мине. Спершу їй треба навчитися бути щасливою на самоті.

— Ти ще тут?

Тасіті нудно.

— Чому мене тут не має бути?

Анастасія Вікторівна кривить губи.

— Не хочу бути вдома. — Дівчина опускає погляд.

Жінка шкіриться.

— З батьками живеш?

— Ні.

— А чоловік, діти є?

— Навіщо? Щоб стати однією з вас? Ні… Я так не можу… Не хочу… — Тася дивиться на недороблений паперовий літачок.

— Он як? — Анастасія Вікторівна сідає на стілець і витягує ноги з туфель. — П’єш, палиш, не маєш сім’ї. Що ж у тебе є?

— Я.

Піддослідна дістає пляшку вина. Відкручує кришечку — її звільнено. Ковтає — її звільнено. Простягує жінці — її звільнено.

— І багато маєш із себе? — Анастасія Вікторівна заперечливо хитає головою, відмовляючись від вина.

— Стражденне щастя.

Секретарка дістає з сумочки цигарки й тягнеться до попільнички.

— Дивна ти. Нормальні люди мріють про подібну роботу. Тут майже нічого не потрібно робити. Тільки слухатися. Та й зовнішність у тебе нівроку — уже давно могла б бути заміжньою. Як ти так живеш?

— Я? — Тася підносить запальничку до її цигарки й підкурює сама. — Кажуть, що краще бути на самоті, ніж з кимось, хто тобі не імпонує. Але спробуйте-но тривалий час пожити хоч трохи в порожній квартирі. Коли чуєш тільки цокання годинника, кипіння чайника, дзижчання випадкової мухи і… більше нічого… Це душить. Душать голоси, що долинають з двору, сварки сусідів за стіною, солодкі зітхання поверхом вище…

— Що ж ти робиш тоді? Умикаєш телевізор? Музику? Радіо?

— П’ю. — Піддослідна прикладається до вина.

«Випий, якщо більше так не можеш. Наріжся, якщо не маєш когось, щоб зайнятися сексом. Наклюкайся, якщо навіть посваритися ні з ким. Налигайся, коли зрозумієш, що ти не здатен на тривалі стосунки. Виціди свої почуття. Висмокчи свою мрію. Упийся болем. Глитни з алкоголем невиплакані сльози. Проковтни своє майбутнє. А потім виблюй. Зроби гірше — і стане краще».

— Пити краще вдома, — радить Анастасія Вікторівна.

— Вдома? Мені там нудно. Я не знаю, чим себе зайняти. Дивитися серіали? Грати в комп’ютерні ігри? Напиватися до чортиків із знайомими? Переспати з кимось випадковим? Мені тоскно. Коли живеш таким насиченим життям, рано чи пізно починаєш нудитися. Я просто не знаю, чим себе зайняти.

— Коли працюєш, нудьга відступає.

— Буває. Якщо робота монотонна. Коли вона не приносить задоволення.

— Хіба тут твої думки не відступають від тебе? Коли немає часу нидіти?

— Ні. Так не буває, щоб на думки не вистачало часу. А коли поринаєш у роздуми, тебе просто нудить від того, що ти робиш, як живеш і про що думаєш…

Жінка мовчки гасить цигарку.

— Мені тебе жаль.

— Ха! — Піддослідна кривить обличчя в посмішці. — Це мали б бути мої слова.

— І ти все одно звільнена. — Анастасія Вікторівна підіймається. — Хоча в тебе вдосталь власних мук. Проте… ти повинна прийняти правила поведінки в суспільстві й дотримуватися їх.

Тасіта… Німа… Й не почута…