Німа - Юлія Гук

— Жар казав наглядати за тобою.

Дзвонить мобільний. Вони обоє знають, хто це.

Тасіта клацає мишкою з виглядом полководця. Вона веде віртуальний бій, відчуваючи гордість за несправжні перемоги. Відчуваючи значущість, власну міць у світі, якого не існує.

— Доброго дня.

Дівчина киває, не відриваючись від комп’ютера.

— Я хочу знайти роботу вчителя.

— Вчителя чого?

— Української мови та літератури.

У кабінет заходить Світлана Анатоліївна.

— Так? А хто вам найбільше подобається з авторів української літератури?

— Звісно, Коцюбинський!

— І що вам у нього до снаги?

— Він прекрасно зображував проблеми селянства того періоду, — захоплено говорить молодик.

— Якого «того періоду»? — Тася закриває гру й переводить на нього колючі очі.

— ХVІІ—ХVІІІ століття.

Піддослідна сміється.

— Ви маєте на увазі ХІХ — ХХ?

Хлопець замислено дивиться на неї.

— Може, й так. Не пам’ятаю.

— І ти ще збираєшся вчити дітей? Сам спершу вивчись як слід!

— Те, що в мене погана пам’ять на дати, ще не значить, що я поганий учитель. Ми ж перед кожним уроком ретельно готуємось.

Дівчина хижо посміхається. Жінка в дверях здригається й стає похмурою.

— А якщо запитають про щось, що виходить за рамки уроку? Що робитимеш?

Хлопець завмирає.

— Я взагалі-то вам гроші плачу за пошук роботи. А не за безглузді запитання. У мене диплом є.

Задумливе гмикання у відповідь.

— Усе з тобою ясно. Лишай копії. Пошукаємо щось для такого нездари.

Він гордовито жбурляє свою папку, яку досі притискав до грудей, їй на стіл і йде до дверей.

— До речі, Коцюбинський не так уже й часто зображував селянство. Він був імпресіоністом. Пошукай у словнику значення слова, — гукає йому навздогін дівчина.

Учитель-невдаха вилітає з кабінету, зачіпаючись плечем за Світлану Анатоліївну.

Жінка заходить. Тасіта дістає вино й робить декілька ковтків.

— Ти можеш не принижувати людей? І так ясно, що ти розумніша за них.

— Як же вони дізнаються про це, якщо я їх не принижуватиму, — хихотить. — Як ідіоту довести, що він ідіот? І знаєш, коли вони починають тебе ненавидіти, вони водночас проймаються до тебе повагою. Головне такої миті задавити інтелектом, щоб нездара почав злитися й усвідомлювати власну тупість або власне безсилля перед супротивником. Тоді він стає агресивним, як будь-яка обмежена особа.

— А навіщо йому знати, що ти розумна? — похмуро запитує жінка, забираючи пляшку з рук дівчини.

— А навіщо бути розумною, якщо цього ніхто не знає? Якщо ти не можеш продемонструвати власну вищість, принижуючи убогість?

— А хіба розумна людина не має поставитися з розумінням до людей, яких бог обділив розумом?

— Не плутай розум із мудрістю. Чим більше сіра речовина отримує інформації, тим більше людина бачить лайна й бруду. Хоч-не-хоч, а станеш циніком.

— Отже, ти принижуєш їх не через власну злість? А тому що так склалися обставини? — Зморшки на обличчі Світлани Анатоліївни розгладжуються.

— Чому ж не через злість? Через велику злість. Пам’ятаєш нашу попередню розмову? Я їм заздрю. Бо з обмеженим розумом, простіше жити.

Погляд піддослідної стає порожнім. Вона йде годувати своїх монстрів.

Біля виходу з офіса вона натикається на хлопця.

— Привіт. Ми з тобою вчора бачилися. — Учорашній проводжатий широко посміхається. — Мене звати Стас.

— Передумав? Вирішив усе ж погріти свого штуцера зі мною?

— Ні. Закохався. Проведу знову.

Тасіта вперше уважно дивиться на нього. Брита голова зі шрамом на скроні, веселі очі. Він не такий, як Жар. У його очах немає стільки добра.

— Такий, як ти, мені не згодиться. Дійду сама. Я достатньо твереза. Передавай… та ні. Нічого. Жарові нічого не варто знати.

— Діти? Ніколи не хотіла їх.