Німа - Юлія Гук

Повернувшись додому, у порожню брудну квартиру, Тася почувається самотньою, їй значно гірше, ніж раніше. Чому вона плакала?

Ледь знявши пальто й скинувши взуття, піддослідна сповзає по стіні на підлогу й одразу відкриває пляшку з портвейном. Зараз її не манить навіть темний екран. Хоча вона розуміє, що віртуальний світ допоможе зняти напруження й проковтне всі її думки. Геть усі.

Надривається телефон. Ми обидві знаємо, хто це.

Самота…

Пасивність змінюється депресією й агресією.

— Здуріла?! — Зірваним дахом піддослідна нависає над Анастасією Вікторівною. — П’яна? Я? Зміни країну, щоб не пила! Зміни людей, щоб я не бачила їхніх мук! Зміни колег, щоб почали робити щось дійсно корисне на цій роботі! Зміни мене! Щоб я стала такою ж забитою й заклопотаною! Зміни моє життя, щоб я не ниділа тут!

Завжди сувора, серйозна, ділова жінка знічено втискається в спинку крісла. Їй уперше доводиться слухати щось подібне. Уперше вона бачить гнів і страшенну втому в очах того, хто через силу схилив коліна.

— Зміни моїх друзів! Щоб повірили в себе й перестали пиячити! Зміни мою волю, щоб я почала лизати твій обвислий зад! Зміни хоч щось!

Анастасія Вікторівна потроху приходить до тями, до неї повертається звична рішучість. Вона навіть підводиться й відкриває свій рот, щоб щось сказати, але дзвінкий п’яний голос піддослідної не лишає їй жодного шансу. На секретарку рине невгамовний потік злості й бруду, який тривалий час стримувався дамбою свідомості.

— Не смій! Ти, бридка жабо! Не смій мені казати, що я маю робити! Не смій перевіряти! Я знаю свої обов’язки й виконую їх! Яка різниця, у якому стані? Яка тобі, у біса, різниця?! Ти хоч знаєш, що в мене сталося?! Ти хоч знаєш, хто я насправді?! Ні! Вас цікавить тільки моя моральність і працездатність! Я відмінна від тебе! Від вас! За це хочеш мене покарати?! За те, що не звільнилася раніше?! За те, що взагалі прийшла сюди працювати?!

Після останніх слів з її гортані виривається тяжкий стогін і вона осідає. Її очі навіжено бігають кімнатою, не помічаючи нічого. Утробний погляд.

— Думаю, немає потреби говорити, що вас звільнено, — холодно й гостро говорить жінка, упевнено підіймаючись з крісла.

— Не маєш права, — цідить крізь зуби дівчина. — Директор у відпустці. А ти не маєш таких повноважень. Ти — ніхто!

— Поки що. Та єдиний, хто тут не здатен контролювати свої емоції й працювати нормально, як всі люди, — це ти. Тебе звільнять, не сумнівайся. І тоді ти будеш ніким. Хоча й зараз ти — ніхто. Безликий раб. Мій раб.

Вона обсмикує поли свого піджака, рушає до дверей.

— Але я принаймні маю хоробрість сказати, що ти убога. Духовно. Я не прихиляю перед тобою голову. І не боюся тебе. Хоч ти соціальна потвора, вирощена в теплиці, здатна знищити всіх, навіть власну матір.

По спині Анастасії Вікторівни йде мороз. Це було правдою.

— Гей, підкурити не буде?

На Тасіту озираються троє хлопців.

— Що? Дивує зневага в чистому вигляді? Га? Потвори?

Руки хлопців стискаються в кулаки.

— Йди звідси! — говорить один з них.

— Заждіть, ви ж мені не підкурили. — Червоні губи розтягуються в задоволеній посмішці. Вона знає, чим може закінчитися така розмова. Вона навмисне провокує. Вона все ще зла й хоче спустити пар.

— Дівчатам курити шкідливо.

— Дурнолобим бути шкідливо. Усе інше — корисно. Так що, залишмо поза розмовою недоліки одне одного. — Запальничка зручно гріє кишеню піддослідної.

— Чеши, давай!

— Хей-хо! Я зустріла шляхетних панянок?! Які соромляться натовкти зустрічній пику?

— Ми баб не чіпаємо, — бурмоче один з них і підходить до Тасі.

У неї перед носом мигтить вогник.

Тася уважно дивиться на нього. Це не гопота, як вона спочатку подумала, це звичайні спортсмени. Хлопець із запальничкою гарний, високий на зріст і широкоплечий. У нього бузкові очі.

— Пофестивалимо?

— Він мовчки підкурює.

— Ходімо, проведу тебе додому.

— Гей?

— Щоб не нарвалась на якихось недоумків, — посміхається.

— Знаєш, спочатку мене покинула кохана дівчина, потім я пішла працювати на роботу, де хотілося наблювати на голову директору й застромити йому в дупу всі резюме разом із звітами. Але тоді я зустріла чоловіка, якому справді була не байдужа. Але й він мене покинув. А сьогодні мене звільнили. Давай шпіліндрикнемось?

Хлопець бере її під руку.