Німа - Юлія Гук

— Не вам судити наше кохання! Тому що ми… — завмерла на півслові, помітивши сльози на ніжних Віриних щічках. Помітила, що дівчина заперечливо хитала головою. — Скажи їй. Просто скажи…

Ухопила тремтячими руками обличчя Віри. Але та вирвалася й відштовхнула її.

— Тобі краще піти…

— Піти?.. Мені?..

Вірина мати вчепилася в її плече й виштовхнула голою за двері.

— Ви більше ніколи не побачитеся!

Гримнули двері. Тася стояла на майданчику в самому простирадлі, заляпаному кров’ю. Вона й не помітила, що, окрім крові, капають її сльози. Вона тремтіла, і з грудей виривався болісний стогін:

— Віро…

— Поцілуймося? — Гарненька неформалка з нерівномірно пофарбованим волоссям тягне Тасіту від дзеркала.

Тася її штовхає так сильно, що та відлітає під стіну й падає.

— Ти брудна. Ти не знаєш, що таке справжні почуття, — холодно каже, нависаючи над нею. — Коли це заради забави, щоб показати, що ти можеш з дівчатами… Та ти ніколи й не кохала. Не смій…

…«кривдити мою віру».

За вікном ллється дощ. У бокалі переливається червоне вино.

Піддослідна на сьогодні відмовляється від пошуків себе, залишаючись удома, щоб обдумати події останніх днів.

Дивно, але їй не погано. Депресії немає. Морок суцільно охопив душу, але не розростається далі. Вона сидить і думає вголос:

— Цікава штука досвід. Він робить щось неймовірне з нами. Перенасичує наш розум новою інформацією й емоціями, змінює нас, навчає. Думаю, це можна назвати психологічним ростом. Те, що робить із нами досвід.

Вона задумливо схиляє голову, мружачись на вино. Але не п’є.

— Кажуть… марно сподіватися, що дві подібні ситуації матимуть різний результат. Я так не думаю. Якщо людина має розум, розвиває власний духовний світ й інтелектуальні здібності, то, вдруге потрапивши в якусь складну ситуацію, вона все ж діятиме по-іншому.

Закурює. Тася спокійна. Не задоволена, не радісна, але й не сумна.

— Я за останні дні спробувала чимало нового. Звісно, дещо з цього вже траплялося в минулому, але дещо я дегустувала, немов свіже вино. Той концерт… слем. Я й раніше любила все це: алкоголь, первісні інстинкти, пробудження в тобі дикуна, відчуття щастя серед бідного болючого світу. І знаєш, мені подобалося дивитися на них. Тому що я розуміла: кожен з них травмований. Або просто «інакший». У більшості з них є власна «чорна діра», що поглинає душу. У когось це неповна сім’я, у інших — пережите насилля чи психологічні розлади.

Тасіта нарешті набирає в рот вина, але не ковтає, булькаючи ним у роті. На обличчі з’являються маленькі неглибокі зморшки.

— Для більшості з них це крапка. В якийсь момент розвитку вони застрягають у ній, у власній «чорній дірі». Але я, я не можу спинитися, я мушу йти далі, згадавши те, що так збурювало мою кров раніше, що змушувало мене сміятися тоді, коли боліла душа, що додавало віри в якнайкраще майбутнє. Ліпше, ніж учора чи сьогодні. А може, навіть завтра.

Притискається гарячим лобом до вікна.

— Потрапляючи в одну й ту ж ситуацію, можна сподіватися іншого результату, якщо ти сам здатен змінюватися внутрішньо. І рости. І підійматися. І навіть падати.

Я страшенно хочу її запитати, що ж обрала вона. Так довго падати й несподівано вдарити по гальмах — не кожен зможе. Але вона намагається це зробити. Уже зрозумівши, що падати легше, ніж підійматися вгору.

Сонце яскраво прозирає крізь велику темну хмару.

Тася сидить закутана в ковдру на балконі. Поряд із нею, притиснувшись до її плеча, сидить Катя. Хмільна й невдоволена.

— Чому ми тут п’ємо вино, а не в кімнаті? Там тепло…

— А тут видно небо.

— З вікна на кухні теж видно небо. — Катя щільніше загортається у свою ковдру.

— Там між нами й ним — скло. А тут воно стає ближчим.

Катя нічого не відповідає. Вона любить піддослідну, поважає, схиляється перед її розумом і талантом. Тому й не звертає увагу на дивні слова й поведінку подруги.

— Що з роботою?

Тасіта морщить ніс. Вона досі не відповідає на дзвінки з роботи. Навіть на дзвінки батьків, що вже знають про її звільнення. Але й вони не тривожаться з цього приводу. Не думають, що через таку поведінку дочки станеться щось непоправне. Вони добре знають Тасіту і вже не вперше спостерігають,