Німа - Юлія Гук

Несподівано до неї, підтанцьовуючи, підходить бритоголовий хлопець і кричить їй в самісіньке вухо:

— Вип’ємо?!

Дівчина хитає головою на знак згоди, і вони просуваються до бару.

— Два віскі! — гукає барменові.

Риси обличчя хлопця настільки типові, що вона навіть не намагається роздивитися його лице. Їй подобається, що він не запитує, що вона питиме.

— Ти якась не така! — кричить їй, протягуючи склянку.

— Тобто?! — випиває за раз. Хлопець посміхається й показує бармену, щоб той налив ще одну, подвійну.

— Ти однозначно не звикла до такого!

— А що?! Маю якийсь невдатний вигляд?!

На ній коротка шкіряна спідниця, колготки в сітку й майка, з якої визирають мережива ліфчика.

Він сміється.

— Та ні, у тебе вбивчий вигляд! Але ти не схожа на звичайних кіз!

— Я неформалила колись! Ми, по суті, робили те ж, що й ви тут! Тільки пили на вулиці! І музика була жива! Але ж теж фізично й морально самознищувалися!

Хлопець на секунду завмирає.

— То ти ще й розумна!

Тася мало не похлинається віскі, пирхаючи зі сміху.

— Це погано?

— Може, факнемося! — Хлопець сумно дивиться на віскі.

Дівчина регочеться.

— Грубо! Але відверто! Я не хочу зараз сексу!

— А що ж тоді робиш тут?!

— Відпочиваю!

— Б***.

Він відходить, заплативши бармену. Але трохи згодом повертається.

— Мене звати Вєтал!

— Мені фіолетово! Тримай бабло — вище ніс! У тебе гарна фігура, тобі точно сьогодні хтось дасть! — сміється й біжить із зали.

Хлопець кидається за нею слідом, але губить її.

Цікаво, куди вона піде завтра?

Бар. Вона скучила за своєю хатньою робітницею, за своїм музикантом, за своїм спокоєм. Удома повний хаос. Після Жара там ніхто не прибирається. Їсти вона готує дуже рідко. Просто перебивається чимось час від часу.

Бар той, де він їй показував ефект ґави. Там, де вони часом зустрічалися. Там, де він інколи виступав.

Тасіта, як і тоді, п’є віскі, розглядаючи людей.

— Ем… Вибач… Ти знайома Жара?

Вона підіймає погляд. Перед нею стоїть гарненька чорнява дівчина з уплетеними у волосся расточками. У неї ніжні риси обличчя й великі карі очі.

— А що?

— Можна присісти?

Тася вагається. Вона сумнівається, що їй потрібна якась компанія.

— Я пригощу тебе, — сміється чорнявка. У неї дзвінкий милозвучний сміх. Вона, напевно, часто сміється й цим нагадує Тасі Жара. Мабуть, тому піддослідна погоджується. — Ти зустрічаєшся з ним? Я тебе бачила. Тоді, коли ти прийшла трохи п’яна й забрала нашого веселуна з собою. До речі, мене звати Марина.

На секунду піддослідна ніяковіє, згадуючи себе в той вечір. П’яну, брудну й оббльовану. Але швидко заспокоюється. Минулого не змінити. Її трохи смішить те, що дівчину звати так, як нещодавно вона назвалася сама.

— Я з ним сплю, — легко відповідає.

Марина зводить гарні рівні брови до купи.

— Тобто зустрічаєшся?

— Можна й так сказати… — Їй не хочеться пояснювати чи й просто розповідати про те, що було в них із Жаром.

— Цікаво… Ти не схожа на… — Вона бентежиться, не знаходячи влучного слово.

— На дівчину, яка б підходила йому? — всміхається Тася.

— Та ні, я зовсім не це хотіла сказати… — Піддослідна чомусь починає співчувати дівчині. Їй стає недобре через відчуття, що образила її.

— Та годі тобі… Я й сама знаю, що йому потрібен хтось кращий. Я багато п’ю, курю, втручаюся в бійки. Поряд зі мною однозначно не місце такій чудовій людині, як Жар.

— Ні! Що ти! — Вона махає руками, сором’язливо посміхаючись. — Я вже давно знаю Жара. Він не зв’язувався б із людиною, яка не варта його. Думаю, ти по-справжньому гарна.

Тасіта притискається губами до склянки. Виходить, не тільки вона вважає його таким хорошим. Особливим.

— Кажеш… Давно його знаєш?

— О! Так. Ми з