Німа - Юлія Гук

Тасіта розвертається і йде із зали. Так і не помітивши сльози, що виступають на очах у авторки «Стовпа».

— І що, по-твоєму, її ніхто не купить? — волає їй навздогін сучасний «талант».

— О ні! Я ж казала, що є «поціновувачі» й такого плювка в лице справжнього мистецтва. Не сумнівайтеся, ваші картини розхапають, як шкарпетки в день розпродажу.

Сухо й жорстоко. Зате правдиво. Піддослідна знає, що потрібно щось змінювати. Вона набирається сил і впевненості. Їй це знадобиться для власної виставки, яка неодмінно буде. Незабаром буде. І серед картин не буде посередності. Вона малює не для того, щоб подобатися, а для того, щоб стати вічною.

Вона не зупиняється ні на мить. Не дає собі навіть подумати про щось інше. Комп’ютер умикається лише для музики. Ніякого інтернету. Зрідка їсть, бо часто забуває за полотном про потреби свого організму.

З квартири зникли пляшки. Майже чисто. Не так, як за часів Жара, але все ж не смітник. Проте холодильник досі порожній.

— Привіт.

— Як приємно чути твій голос, — зітхає з полегшенням Жар.

— Я зараз зайнята.

— І що ти робиш?

— Малюю, — посміхається.

Вимикає телефон. Не зараз. Не тепер. Тася усвідомлює, що це має бути її внутрішній порух, а не чужий поштовх у спину. Вона має зробити все сама. Досягнути всього сама. Без допомоги й підтримки. Без слів підбадьорювання.

Часто згадує, з яким відчаєм хапалася за хлопця. Як обіцяла йому стати такою, якою він прагнув її побачити. Плакала за ним. Ненавиділа його за те, що покинув. І розуміла, чому він поїхав. І зневажала себе за спроби дертися по мотузці, яку вгору тягне Жар. Ні. Підкорювати гору треба по-іншому, вона має зійти на неї без страховки. І на вершині має стояти вона одна.

Під вечір робить звичну перерву з цигаркою на кухні.

— Якщо… Коли в мене все вийде, я не хочу дякувати комусь за віру в мене чи за допомогу в цьому. Я не хочу бути комусь зобов’язаною. Своїми рішеннями, діями, упертістю. Маю досягнути всього сама. Він сам так говорив, хоча й прагнув стати моєю підтримкою.

Ніжно проводить рукою по мобільному телефону.

— А потім ми прокладемо підвісну дорогу між нашими горами.

Уночі їй сняться жахи. Вона крутиться, скреготить зубами, стогне. Потім сідає на ліжку, хапається за голову. Її тіло тремтить.

Тася охоплює плечі й озирається в темряві.

— Ні… Я не повернусь… Не хочу знову стати нікчемною… Я не жалітиму більше себе… Ні! Цього більше не буде… не буде… — Божевільний шепіт наповнює оповиту тінями кімнату, вона перевертається на інший бік і натягує на себе ковдру. — Я стала собою… всі крапки розставлені… ніяких монстрів…

Тасіта закриває долонями обличчя, судомно стискаючись у грудочку.

8.04

Червона кривава рідина хлюпається у пляшці. П’яна Тасіта втомлено обперлася на коліно. Чорна завішана шторами кімната. Темрява всередині й ззовні маленької майже згаслої дурної дівчинки. А на вулиці сонце сяє так яскраво! Та його променям не пробитися в оселю.

— Не так легко… — шипить Тасіта, завалюючись набік. — Я думала буде легше.

Тихий болісний сміх.

Дзвінок у двері. Дзвінок на телефон.

Піддослідна обпирається спиною об стіну, штовхає ногами підлогу. Ніби намагається звестися.

— Напевно, потрібно було вилити все це… Щоб не повертатися.

Я простягаю до неї руку, щоб пожаліти. Але вона сахається мене, немов отруйної змії.

— Тільки не треба мене жаліти. І не варто думати, що я жалію себе, — хитає головою й перекидає пляшку догори дном, вливаючи в горло дешеве вино. — Це хвилинне. На один день. Не бійся. Я не повернусь. Не все відразу.

Повільно підіймається, тримаючись за стінку рукою. В очах їй трохи двоїться. Але ні сліз, ні суму в них немає. Біль є. Але без жалощів до себе.

— Пам’ятаєш? Колись ми говорили про монстрів у мені? Ті, що лізуть у хвилини відчаю й несуть біль і сльози? Я тепер знаю, хто вони. Тільки: тс-с-с-с! Нікому!

Підходить до полиці й намацує цигарки.

— Мені приснився сон… — закурює. — Раніше там були мерці. Їхні нутрощі. Часто в снах я вбивала їх. Не знаючи, хто вони: хто ці люди. Але мені страшенно подобалося їх убивати. Я насолоджувалася цим солодким відчуттям. Тим, що мені було страшно і… весело.

Видихає дим, опускаючись на підлогу.