Німа - Юлія Гук

— Що я?

— Кохаєш його?

— Це тебе не стосується, — одразу наїжачується.

Вален розводить руками й сміється.

— Ет, абсолютно дружнє запитання. Але вже нехай. Піду до Анки. — Він підводиться. — От! Тільки хотів сказати про те, що ти завжди думала про себе…

Тасіта запитально здіймає брови.

— Що ти не та дівчина, якій дарують квіти, про яку мріють і заради якої здійснюють подвиги. Я просто хотів сказати, що ти саме така. Звичайна дівчина не здатна так збурити чоловіче серце. Та, яку легко вкласти в ліжко. Яка закохається в тебе після першого ж компліменту. Тебе ж потрібно завойовувати. Брати приступом, як фортецю, щоб здобути твоє серце. Саме такі дівчата збурюють чоловічу уяву й торкаються наших сердець.

Устає.

— Валене! — гукає йому Тасіта. Він озирається. — Я ніколи не зможу забути чоловіка, який кохав мене так, що розбудив у мені любов. Для кого я була цілим світом, не будучи ним навіть для себе. Я все пам’ятаю. І ти в моєму серці. Але вже у спогадах.

Він обертається, болісно скрививши лице.

— Зустріч із тобою завжди буде для мене стресом.

— Ні-ні! Сьогодні ти мене не звабиш, сонячна днино. — Тася тицяє пензлик до рота, усміхається. — Ти не витягнеш мене шукати пригод і насолоджуватися твоїм теплом.

Зі сміхом витягує пензлик і, вмочивши його у фарбу, гарним різким рухом обляпує стіну за своєю спиною. На ній лишається яскравий жовтий слід.

— Я маю малювати тут, добровільно прийнявши ув’язнення. — Вона вмочує пензлик в іншу фарбу — і на стіні з’являються ще й фіолетові бризки. — Ні-ні! Сьогодні в мене душа літає в небі й без тебе, моя весняна добра днино!

І знову повертається до картини.

Час, вимушено проведений в закритому приміщенні, може бути цілком виправданим, наприклад, коли читаєш книжку, малюєш в альбомі чи на полотні. І коли не відволікаєшся на телебачення, радіо, інтернет. Читаючи, ти пізнаєш глибини самого себе, розвиваєшся, думаєш і починаєш бачити світ далеко за стінами, що оточують тебе. І краще розуміти його красу.

Однак іноді люди відверто марнують час. Обплетені мережею дротів, вони занурюються у віртуальний світ і застрягають удома, хоча їм дозволено вільно пересуватися. Адже навколо них цілий світ. Ці «домашні в’язні» нагадують Тасі людину, яка замість свіжого овочевого салату навіщось їсть гниле яблуко.

Але ж і вона, Тасіта, — «домашній в’язень». Проте це не надовго.

— Я вільна, — говорить мені ввечері, — виринати зі світу штучних фарб у світ справжніх.

Сонце вже сідає за обрій, коли Тася заходить до парку.

Вона зупиняється посеред доріжки й вдихає вечірнє повітря. Воно пахне весною. Потім задерши голову, задивляється на галузки дерев, освітлені ліхтарями.

— Які кольори!

Спогади й мрії поєднуються в ціле.

— Як гарно бачити й відчувати запахи! Раніше я сприймала все якось по-іншому. Зараз, коли більше немає моїх монстрів, навіть кольори стають яскравішими. Мені більше не хочеться плакати. Я більше не ненавиджу людей. І мрії стають такими близькими, ніби до них можна доторкнутися. Тільки простягни руку — і зловиш своє щастя.

Вона сідає на лаву.

— Знаєш, коли я була нещасною, увесь світ був мені щось винен. Хотілося просто напитися й нічого не робити. Потай я мріяла про своє щастя, але боялася його.

Тася торкається дерева.

— Але зараз мені вже краще. Хоча все ще страшно, — тулиться до стовбура всім тілом. — Зараз є майбутнє. Таке, яким я хочу створити його для себе.

Завішені від світла вікна. Свічка біля полотна, від якої мерехтять химерні тіні на стінах.

Губи піддослідної скривлені болем, перемазані кров’ю й фарбою.

Перед нею стоїть інше полотно. Не те, яке вона малювала протягом останніх тижнів.

На картині переважають чорні й сірі кольори. Здається, що з полотна ось-ось виповзе щось. Темне й страшне. Схоже на те, що колись було в Тасіті.

— Інший вихід… — шепочуть губи. — Завжди є інший вихід.

Вона малює якось по-іншому. Рвучко, гарячково. Не так, як зазвичай.

— Є інший вихід для болю…

Похмура й страшна своєю реалістичністю картина відбивається в її потемнілих очах.

— Не алкоголь, не наркотики, не бійки…