Німа - Юлія Гук

— Так от. Мені наснився сон, що монстри вилізли з мене. Стало так легко й добре, хоча я й злякалася. Вони були по- справжньому страшні. І кожен з них мав моє обличчя.

Цмулить. Мовчить, збираючи п’яні думки докупи.

— І хоча вони були такі страшні, але я більше раділа, ніж боялася. Вони ж вийшли! Вийшли… так… але не пішли. Вони оточили мене й почали всотуватися в моє тіло. Обплітати його слизькими руками, лапами з кігтями. Вони терзали мене, лишаючи цілою.

Допила вино.

— І тепер я зрозуміла, у чому тут річ… Я розставила всі крапки. Я почала мріяти, думати, творити, повністю ігноруючи своє минуле. Воно пішло й не повернеться — це правда. Але й забувати його не треба. Тому що воно зі мною. І це воно зробило мене такою. Не варто викидати на смітник геть усе.

Закидає голову догори.

— Мої монстри — це я.

Слабкість минула — й моя піддослідна відновлює власну віру. Вона знову посміхається й малює. Немає звичайного похмілля. Її голова світла.

Тасіта відсуває штори. На вулиці періщить дощ.

— Хочу туди.

Швидко одягає свій улюблений шкіряний плащ і вискакує з під’їзду, тримаючи парасольку над головою.

Поквапливо ловить маршрутку, що їде на околицю міста. Весело посміхається промоклим пасажирам, які похмуро дивляться у вікно.

Виходить на кінцевій і, розкривши чорну чоловічу парасольку, поспіхом крокує трасою за місто. Під ногами весело хлюпають калюжі. Вона довго йде, близько години. Потім звертає з дороги на велику горбисту долину.

Тепер під ногами чвакає твань і йти стає важче.

Зрештою вона зупиняється на високій гірці, біля підніжжя якої росте кілька дерев. Краєвид неповторний, хоча довкола болото.

Перед нею розкинулися розлогі поля, над якими височіє безмежне високе небо, що саме прорвалося потоками води.

Її погляд спиняється на деревах унизу. Вона помічає, що з гори туди стікає брудний потічок.

— Цікаво. Хтось так робив? — зі сміхом говорить сама до себе, опускаючи розкриту парасольку на землю.

Ще раз дивиться вниз, сідає на шпиці, які відразу тріщать під її вагою.

— Чим не санчата? — Дощ заливає її лице.

Завмерши на мить і відчуваючи приплив адреналіну, що наповнює її всю, Тася відштовхується і з вереском летить униз.

Багнюка бризкає з-під неї й обдає весь одяг, усе обличчя й волосся, набивається в рот. Тася не припиняє радісно репетувати, швидко зісковзуючи вниз. Та на півдорозі парасолька повністю ламається й вислизає з-під неї. Тасіта котиться далі вже без неї. Вона боляче б’ється об каміння, що трапляється їй на дорозі. Уже й не кричить, стуливши рота. Тільки тихо сміється крізь стулені губи. Її спуск закінчується сильним ударом об дерево, їй добряче забиває дух.

Тася скулюється, тримаючись за ребра. Я хвилююся, думаючи, що вона щось зламала, але, здається, ні, усе обійшлося — вона сміється. Правда, з перервами, але дуже весело. Ледве сідає.

Щока зчесана. Губи розбиті до крові. До того ж вона вся в багні, а одяг у багатьох місцях порвався.

— Круто. — Вона підіймає голову до неба, усе ще тримаючись за ребра. — Відчуваєш себе живою.

І знову сміється.

— Зараз би сюди полотно…

Сашко тримає піддослідну за підборіддя.

— Побилася?

— Ага. З купою багнюки, камінням і деревом, — насмішкувато зводить брови дівчина, криво посміхаючись розбитими губами.

Хлопець здивовано поглядає на неї з-під лоба, закурює цигарку. Тасіта сидить перед ним на стільці, підібгавши під себе ноги. На ній тільки довга простора футболка, що сягає майже колін, а на колінах улюблений шкіряний плащ. Вона зшиває його докупи, ставлячи на нього латки.

— Я сплавилась на парасольці по потічку з багнюки й дощової води.

— Ти… що? — витріщається на неї Сашко.

— На парасольці по багнюці, — хапається за губу. Їй боляче сміятися. — З гірки. Унизу було дерево — воно мене й зупинило.

Він глибоко вдихає в себе дим.

— Чого я тільки від тебе не чув… Чим ти мене тільки не дивувала… І розповідями про Віру… І вихваляннями про свої бійки… Але й досі ти не перестаєш мене дивувати. Де це ти знайшла таку гірку? У парку?