Німа - Юлія Гук

Як зачарована, Тася опускає пензлик в чорну фарбу знову й знову.

Так триває доволі довго. Аж поки приходить ніч. Тасіта кидає малювати і йде на кухню.

На її обличчі значне полегшення.

— Отак-то… — безсило посміхається, витираючи губи рушником.

Тулиться до вікна, вдивляючись у темряву вулиці.

— Коли твоя голова й руки зайняті чимось важливим, чимось, що для тебе є найголовнішим, ти враз утрачаєш почуття страху перед болем чи відчаєм. Ти зливаєшся з власними внутрішніми відчуттями. І морок, якщо він є в тобі, не зникає, але перероджується в щось інше. Сьогодні він перетворився в порухи пензля. І я змінилася. Про що я думала, коли малювала? Спершу я розхвилювалася, адже в моїй душі знову з’явилися чорні кольори. Я запитувала себе: «Невже це повернення назад?». І сама собі відповідала: «Ні. Просто я змінююся». Тепер глибока депресія, внутрішній біль, страх перед світом — це для мене тільки слова. І вони більше нічого не значать. Мене жодним чином це вже не обходить. Звісно, не все так легко, як здається. Але вже по-іншому.

Присідає на підвіконня.

— Я впевнена в собі, тому не поверну назад. І думаю, з часом навіть такі болісні сплески чорного натхнення врешті минуть.

Запалює цигарку.

— Ці кольори… вони виринули з моїх минулих розчарувань. Але це аж ніяк не означає, що я повернулася назад.

Хмари диму заповнюють маленьку кухню.

— Я нагадую собі людину, яка тривалий час лежала зі зламаними ногами. Хіба ж легко їй буде встати й одразу піти після одужання? Звісно, перші кроки викличуть біль. Не вистачатиме візка й милиць. І тут головне не зламатися, а йти пересилюючи біль. Я не хочу повертатися до візка. Але й ходжу я ще зовсім невпевнено. Мені ще болять кістки, що донедавна були переламаними.

Вона вже прокинулася. Лежить кілька хвилин, намагаючись хоч щось відчути.

Немає ненависті до ранку. Немає бажання цмулити цигарки чи дудлити пиво. Не хочеться бачити друзів чи проводити час зі знайомими.

Тася просто лежить і відчуває пустку всередині себе. Усе видається сірим і не цікавим. Довкола неї стоять склеєні полотна і її нові малюнки. Вони — її порухи душі. Її життя. Її повітря. Те, що колись доводило її до сказу. Але зараз навіть картини не викликають жодних емоцій.

Немає звичайного мороку, ненависті, злості, болю. Але немає й бажань.

Нічого немає. Нічого, що тішить. Нічого, що засмучує. Є тільки вона. Та, яка так любить життя. Та, яка ніколи б з ним не розпрощалася. Чому ж вона так тримається за цей пломінець? Невже це просто страх перед самогубством? Ні. Насправді, є щось інше.

Її життя вкрай логічне.

— Але ж якщо я з’явилася на світ, значить навіщось тут потрібна. Адже нічого не буває просто так. Навіть, якщо я геть інша, відрізняюся від свого оточення, значить, для чогось це вкрай потрібно. Я створена з певною метою. Саме така, яка є.

Ось що це! Це віра у власне призначення. Це вона проникає крізь її байдужість. Ніхто не народжується просто так. Усі приходять у цей світ для чогось. Щоб світ розвивався так, як задумано кимось вищим. Саме тому у світі існує місце для кожного. Навіть для неї.

Тасіта мляво встає з ліжка і йде вмиватися до ванної. Стоїть коло дзеркала, розглядаючи себе. Потім з великою неохотою йде до мольберта.

Хтось дзвонить у двері. У Тасі випадає пензлик з рук. Вона несподівано швидко біжить до дверей, передчуваючи щось хороше.

— Сьогодні ми їстимемо піцу. Я не встиг зайти… — Жар не встигає договорити. Тасіта притискається до нього всім тілом, обіймає й цілує.

— Із поверненням… — шепоче, відсторонюючись і посміхаючись.

— Я вдома. — Він теж сонячно усміхається їй назустріч і заходить до квартири.

І це теж не просто так. Більше не буде просто так.

— Значить, я дуже вчасно поїхав на заробіток.

Тасіта з Жаром лежать оголені на дивані. Вони так і не знайшли сили вдягнутися після вчорашньої зустрічі. Щойно хлопець зайшов до квартири, одяг було відкинуто геть. Увечері вони навіть не поговорили, жадібно накинувшись одне на одного.

— Так… Я тепер вільна птаха. — Тася втомлено посміхається, кутаючись у ковдру.

— Я бачу… Ти багато працювала. — Він ніжно гладить рукою її волосся, дивлячись на нові полотна та ескізи. — Мені дуже подобається.

Піддослідна широко позіхає.

— Як