Німа - Юлія Гук

Чоловік посміхався. Його білі зуби були останнім, що запам’ятав Жар перед тим, як знепритомніти.

— Тебе врятував негр? — здивовано запитує Тасіта.

— Так. — Хлопець дивиться на небо. — Така от іронія долі.

— І що було далі? Ти ж не міг отак відразу змінити своє ставлення?

— Звісно, не міг, — сумно посміхається Жар. — У мене було відчуття, що це диявол мене врятував. Я не знав, чи радіти, чи боятися. Я їх тоді ненавидів. Не розумів. А їхня кров така ж червона. А душа… добра. Добріша, ніж моя. Звісно, не у всіх. Але ж немає націй, де люди були б виключно добрі чи тільки злі. Скрізь знаходяться свої покидьки. Я був виродком своєї країни, а він… був янголом своєї.

Дикі, повні ненависті очі дивилися на чорношкірого чоловіка з кінця порожньої кімнати. Жар забився в куток, судомно стискаючи вицвілу ковдру.

— Випусти мене, суко!

Чоловік підвів на нього погляд й посміхнувся доброю білозубою посмішкою. Він був дуже худий і сутулий, одягнений у яскраву кольорову футболку й темні широкі джинси. А ще в нього були довгі дреди, зібрані хвостиком за спиною. Вони сягали майже поперека.

— Йди. Якщо можеш, — чистою українською мовою сказав він.

Жар спробував піднятися, але одразу ж сповз по стіні. А потім почав відчайдушно повзти до дверей, пересилюючи страшенний біль у руках і ногах. Його шлях перетнув чоловік, і хлопець уперся носом у його босі ноги.

— Куди ти підеш? Хіба тобі є куди йти? Я можу тебе відвести.

— Іди в ж***! — Жар відчайдушно вкусив його за ступню.

Чоловік присів, не зважаючи на біль, і торкнувся перемотаної голови. Засміявся.

Хлопець ображено відхилився й знесилено перевернувся на спину.

— Я живу небагато. З їжі в мене є тільки консерви. Але для тебе я купив сьогодні кашу, поки ти лежав непритомний. Розділиш зі мною трапезу? — засміявся, коли побачив огиду на Жаровому обличчі. — Я можу зробити тобі окремо. Щоб ти не торкався того, що їм я.

— Я не їстиму.

Чоловік знову розсміявся й пішов готувати. Жар усе ж поїв те, що йому принесли. Він сидів у кутку кімнати.

Під вечір чорношкірий запалив свічки й сів у позу лотоса навпроти хлопця. У його руках було бонго.

— Тобі подобається регі?

Жар насуплено мовчав.

— Це музика світла. Я тобі покажу.

І він почав вибивати ритм долонями, тихенько підспівуючи собі. Жар ніколи не чув цієї мови, але вона видалася йому дуже гарною й милозвучною. Він відчув, що напруження зникло й сон напливає на нього.

— Ти! Як тебе звати?

— Роб, — посміхнувся, зупиняючись. — А тебе?

— Яке це має значення. Грай…

— Ти його вкусив?! — Піддослідна душиться сміхом. — Ти вкусив свого рятівника?!

— Я був безсилий, а ненависть переповнювала мою душу. Це єдине, що я міг зробити. — Жар теж усміхається. — Соромно стає за себе, коли пригадую.

— Довго ти в нього пробув? — запитує Тася.

— Я з ним жив трохи менше року. Роб жив у підвалі. І тільки потім я зрозумів, чого йому коштувало утримувати мене ті кілька місяців, поки я не почав нормально рухатися. Заробітку практично ніякого він не мав. Він узагалі мало про себе розповідав. Більше розпитував мене. Я знав тільки, що він збирає гроші, щоб поїхати на Ямайку. Він ви′ходив мене й поселив в моїй душі добро. Я змінювався поступово. Тільки через певний час зміг його сердечно обійняти й подякувати за порятунок. Ніколи не думав, що можна бути таким бідним, жити на чужині, де тебе ненавидять, і залишатися таким добрим. Потім я ще одного разу зірвався на бійку й усе.

— Як це сталося?

— Я зустрів своїх колишніх «друзів», і вони почали ображати негрів. Я був навіть зліший, ніж до цього. Сильно побив їх. Роб довго сварився на мене за це. Але я спокійно стерпів його нотації. Він став тією людиною, яку я хотів захистити. Він став мені братом. Ріднішим за будь-кого.

— …бонго? Це теж від нього?

— Так. Роб не надто добре грав і ще гірше співав. Але він робив це так емоційно, що його музика видавалася світлом з небес.

— Я рада, що він тобі зустрівся. — Тасіта ніжно обіймає Жара. — Завдяки йому в мене є ти. Справжній ти.

— Так… Я достобіса везучий перець.

Хвиля. Цього разу не депресії, не зневіри. Це щось світле й чисте. Тася в сльозах…