Німа - Юлія Гук

— Круто ти його… — поплескав Жара по плечі один із хлопців.

— Виродки… Треба вбивати їх усіх… — Молодий Жар сплюнув на землю й раптом помітив кров на кеді. Червону кров. Його почало нудити.

— Ти… Був расистом? — Тасіта шоковано дивиться на Жара, ніби вперше бачить.

— Не зовсім. Я був просто злий. Мені зрештою було байдуже, кого бити. Над ким знущатися. Але переважно це все ж були люди іншої національності. Мої колишні друзі були скінхедами. І їхня ненависть передавалася й мені.

— Ти ж не просто бив… Ти відбирав.

— Я жив на вулиці. Коли пішов з дому, то не взяв ані одягу, ані грошей — жодних речей. То було спонтанне рішення. Я був неповнолітнім, і мене не надто охоче брали на роботу. А «друзі» вирішували такі питання по-своєму.

Жар і Тасіта не дивляться одне на одного.

— Це жахливо… — нарешті видушує з себе дівчина й притискається до Жара.

— Ти обіймаєш мене, знаючи, яким я був. Я вдячний, але інколи мені здається, що я не заслуговую такого ставлення. Пам’ятаєш, ти говорила, що я занадто хороший. Мені страшенно хочеться, щоб це було правдою… — Він поривчасто обіймає її маленьке ніжне оголене тіло.

— Ти ж змінився… Це чутно у твоїй музиці, словах. Ти подобрішав, — на її очі набігають сльози.

— Поплач і за мене…

Вони сплять, міцно притиснувшись одне до одного. Тася плаче навіть уві сні. Їй так шкода його й боляче від того, що він колись накоїв. Вони стають ще ближчими. Їхні стосунки міцнішають.

Вони ділять свій біль між собою. Тепер це взаємна підтримка. Не тільки піддослідна потребує його. Виявляється, він потребує її не менше.

Порожня квартира. Мляво похитується фіранка від прочинених дверей на балкон.

На підлозі балкона сидять Жар і Тасіта, загорнуті в ковдру. Вона обіймає його. Вони дивляться на небо. Йде дощ.

— Слухай-но, нещодавно я сиділа тут, на балконі, зі своєю подругою Катею. І говорила про тебе, про наші стосунки. Катя тоді сказала, що я тебе не люблю.

Хлопець мовчки стискає її руку, з-під ковдри визирають тільки його очі.

— Я тоді подумала, що це не так. Але я ж насправді не знаю, яким має бути кохання. Мані здається, що має бути серцебиття й тремтіння в руках. Як у тебе, коли ти мене обіймаєш. Це як наркотичне сп’яніння від присутності того, кого любиш. Адже ж так? Але вчора… Вчора я тремтіла по-справжньому. Ти налякав мене. Я навіть уявити не могла, що ти міг бути таким.

— Я попереджав, що тобі це не сподобається. — Він сумно опускає голову.

Піддослідна дістає руку з-під ковдри й запалює цигарку.

— Всі роблять помилки. Особливо в такому віці. Обирають хибний шлях. А потім шкодують за скоєним усе життя. Але, думаю, ти свій гріх анулював. Я ніколи не зустрічала такої доброї й світлої людини, як ти. — Вона цілує його в чоло. — Ти був для мене наче святий. А тепер я бачу: ти людина. До того ж дуже сильна. Не кожен зможе так змінитися після того, що було в тебе. Як ти зумів усе перебороти?

Він сідає і несподівано яскраво посміхається.

— У моєму житті теж була людина… Особлива людина. Краща за мене в мільярди разів.

— Дівчина? — Тася ревниво сіпає бровою.

Жар сміється.

— Його звали Роб.

Злива затопила вулиці. Навіть на машинах, що зрідка проїжджали головною вулицею міста, двірники не справлялися з дощем. Багато мерехтливих вогників від світлофорів і поодиноких тролейбусів губилися в темряві ночі.

З провулку між будинками витікали потоки брудної води, змішуючись із кров’ю.

Під іржавою подертою крівлею лежав бритоголовий хлопець. Він зовсім не рухався. Було не зрозуміло, чи він ще дихає, чи він ще на цьому світі. Це був Жар. З його обличчя стікали великі краплі дощу, змішуючись зі сльозами й кров’ю, що повільно сповзали на щоку з величезної рани на голові. Він навіть стогнати не міг.

Над ним схилилася темна фігура в капюшоні. Чоловік був у білій байці. Він торкнувся хлопця й той слабко ворухнувся.

— Не… чіпай… іди собі… — простогнав, не маючи сил навіть відсахнутися від чоловіка.

Але перехожий мовчки взяв його руку й закинув її собі на плече. Його байка майже миттєво вкрилася червоними плямами.

— Не в лікарню… мені не можна…

Їхні очі зустрілися.

— Тільки не ти… я краще здохну.

На Жара дивилися великі карі очі з темношкірого обличчя.