У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

На сходах Сванна наздогнав метрдотель, який відлучався, коли Сванн приїхав, і сказав, що Одетта просила — аж годину тому! — передати Сваннові, якщо він усе-таки завітає сюди, що дорогою вона заїде до «Прево» випити чашку шоколаду. Сванн одразу ж рушив до «Прево», але його щокрок затримували інші карети або пішоходи, і він думав, з якою втіхою позмітав би всі ці завади, якби поліцай, що почав був складати протокол, не затримав його ще надовше, ніж хтось із перехожих. Він гарячково рахував хвилини, додаючи до кожної з них по кілька секунд для більшої певности, що він не скорочує їх і що має якийсь шанс — насправді невеликий — приїхати до «Прево» вчасно і ще застати там Одетту. І нараз намлі ока подібно до температурного хворого, коли той прочнувся й починає усвідомлювати безглуздя маячні, з якої ніяк не може вирватися, до Сванна дійшло, що думки, які зароїлися в ньому, як тільки-но йому сказали у Вердюренів, що Одетта уже поїхала, — це не його думки, що серце в нього защеміло так уперше, і що новизну цього щему він зрозумів лише зараз, ніби прокинувшись від глибокого сну. Як! Усе це хвилювання лише через те, що він побачить Одетту не раніше завтрашнього дня, тоді як саме цього він і бажав лише годину тому, вирушаючи до пані Вердюрен? Він мусив визнати, що хоча та сама карета везла його до «Прево», він сам був уже не той, що він був зараз не один, що з ним була інша істота, зрощена, злютована з ним, якої йому, мабуть, уже не спекатися, з якою доведеться панькатися, як панькаються зі своїм принципалом або зі своїм здоров'ям. А проте з тієї хвилини, як він відчув, що з ним зрісся хтось іще, життя показалося йому цікавішим. Даремно він говорив собі, що побачення з нею у «Прево» (чекання на яке так пустошило, настільки позбавляло глузду згаяний час, що він не міг зачепитися ні за одну думку, ні за один спогад, аби дати відпочинок мозку), якщо тільки воно відбудеться, мабуть, нагадуватиме всі інші — побачилися, та й годі. Все буде так, як щовечора: кинувши нишком погляд при вході на її личко, личко таке мінливе, й одразу ж одвівши його зі страху, як би вона не прочитала в ньому натяку на бажання і перестала вірити в його безкорисливість, він утратить здатність навіть думати про неї, — настільки його поглинуть пошуки приводу, аби не йти від неї негайно, щоб потім з удаваною нехіттю вирвати у неї обіцянку побачитися завтра у Вердюренів: іншими словами, продовжити, а наступного дня відновити розчарування і муку від безплідних зустрічей із цією жінкою, з якою він зближувався, не наважуючись обняти її.

Одетти у «Прево» не було, і Сванн вирішив оглянути всі ресторани на бульварах. Щоб вигадати час, він сам рушив в одному напрямку, а в другий послав свого візничого Ремі (дожа Лоредана роботи Ріццо); згодом, не знайшовши її, він почав чекати на слугу в умовленому місці. Карета не поверталася, і Сванн уявляв собі момент її повернення і так і сяк: Ремі скаже йому: «Та дама там», або Ремі скаже йому: «Тієї дами нема в жодному ресторані». Тож і кінець вечора малювався йому по-різному: або він зустрінеться з Одеттою і вона розіб'є його тугу, або він муситиме зректися всякої надії знайти її сьогодні ввечері, примиритися з тим, що він повернеться, не побачивши її, додому.

Візничий повернувся, але коли він зупинив повіз, Сванн замість запитати його: «Ну як, знайшов ту даму?» — сказав: «Нагадай мені завтра розпорядитися про дрова, а то припас наш уже вичерпується». Може, він переконав себе, що коли Ремі відшукав Одетту в якомусь ресторані, де вона очікувала Сванна, то злощасний цей вечір буде загладжений його щасливим кінцем і що йому можна не квапитися назустріч своєму щастю: адже воно уже спіймане і нині в надійному місці, звідки більше не втече. Але тут діяла також сила інерції, Сваннова душа була, так би мовити, неповоротка, як буває неповоротке у деяких людей тіло: коли треба ухилитися від удару, од скочити од вогню, зробити швидкий рух, вони не квапляться, деякий час не міняють пози, ніби з тим, щоб зібратися на силі і взяти розгін. І звичайно, якби візничий перебив його і сказав: «Та дама там-то», — він відповів би: «Ага, я ж вас посилав… Отакої! Зовсім вилетіло з голови!» — і говорив би далі про дрова, щоб потаїти своє хвилювання, перебороти тривогу й порадіти з усією щирістю.

Проте візничий доповів, що ніде не знайшов її, після чого дозволив собі висловити думку на правах старого служника:

— Гадаю, панові краще вернутися додому.

Проте байдужість, яку Сванн так легко напускав на себе, поки Ремі не розвіяв його надії, де й поділася, тільки-но той спробував умовити його зректися свого наміру і покинути пошуки.

— Нізащо! — гукнув Сванн. — Мусимо знайти цю даму, це вкрай важливо. Вона буде дуже роздосадувана — у нас є одна справа — і образиться, якщо я не розшукаю її.

— Не розумію, чому їй ображатися, — пробурчав Ремі. — Адже вона поїхала, не діждавшись пана, веліла переказати, що буде у «Прево», а сама зникла.

Зрештою почали гасити вогні. Під бульварними деревами блукали ще поодинокі перехожі, але їх ледве можна було розрізнити в таємничій темряві. Вряди-годи до Сванна підступав привид жінки, шептав йому на вухо, просив провести її додому, і щоразу він здригався. Він прикипав поглядом до цих примарних постатей, немовби серед тіней у попідземному царстві шукав Евридіки.

Зароджується кохання по-різному, по-різному сіється насіння цього святого лиха, але, безперечно, його найдійовіший збудник — скажений вихор тривоги, який вряди-годи налітає на нас. У такому разі жереб кинуто: ми неодмінно покохаємо жінку, з якою нам зараз добре. Для цього не треба навіть, щоб раніше вона подобалася нам більше, ніж інші, чи навіть однаково. Треба тільки, щоб нас вабило до неї з нездоланною силою. І потяг стає нездоланним, коли вона обманює нас і коли пошуки насолоди, яку дає нам її врода, раптово змінюються непереборним жаданням, яке викликає в нас ця жінка, жаданням нестямним, оскільки закони Цього світу не дають змоги заспокоїти його і перешкоджають