У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
«Навіщо вам знати решту? — казала Одетта. — Тільки цей шматочок там наш». Ба більше: коли та фраза проходила так близько від них, залишаючись усе ж таки безконечно далеко, Сванн страждав від думки, що, звертаючись до них обох, вона їх не знала; він майже шкодував про те, що в ній криється якийсь зміст, якась безперечна внутрішня краса, незалежні від них — так, милуючись піднесеними нам клейнодами чи навіть читаючи листи від коханої жінки, ми чіпляємося до чистоти води каменя та до письмових фраз, бо в них відбивається не лише винятковість нашого скороминущого захоплення та кохана істота з усіма її відмітними рисами.
Часто Сванн так загаювався зі своєю молоденькою гризеткою перёд приїздом до Вердюренів, що піаніст ледве встигав зіграти свою сакраментальну фразу, як Одетта вже вирушала додому. Він проводжав її до її вілли на вулиці Лаперуза, за Тріумфальною аркою. І може, саме щоб не здобутися у неї повної ласки, він жертвував не такою важливою для себе втіхою бачити її раніше і приїжджати з нею до Вердюренів, натомість зберігаючи визнане Одеттою право їхати від них разом, цим правом він дорожив особливо, бо воно зміцнювало його переконання, що ніхто інший не бачиться з нею, не стає між ними, не перешкоджає їй усе ще зоставатися з ним потому, як вони розходилися.
Отож щовечора поверталася вона в кареті Сванна; одного разу, коли вони вже розлучилися до завтра, вона кинулася до палісадника, зірвала там останню хризантему й кинула її Сванну. Дорогою назад Сванн увесь час тулив хризантему до уст, а коли через кілька днів квітка зав'янула, обережно сховав її до скриньки письмового бюрка.
Але до Одетти він не заходив. Двічі тільки він був у неї вдень на «чаюванні» — цій такій важливій у її житті церемонії. Відособленість і пустельність цих коротких вулиць (забудованих майже суціль притуленими один до одного особнячками, чию одноманітність зненацька порушувала убога крамничка — історичний пережиток, брудний вишкребок тих часів, коли ця дільниця мала неславу), сніг, який лежав у саду і висів на гіллі, нехлюйна пора року, сусідство природи — все це надавало якоїсь особливої таємничосте теплу, квітам, затишку в її оселі.
По ліву руку на високому партері, коли Сванн туди входив, була спальня Одетти, повернута на паралельну вуличку. Сходи вели до салону й будуару, посеред темно мальованих стін, завішаних східними тканинами і турецькими рожанцями, і освітлювалися великим японським ліхтарем, прикріпленим на шовковому шнурі (а втім, щоб не позбавляти одвідувачів останніх досягнень західної цивілізації, у цьому ліхтарі горів газ). Перед самим салоном Сванн проходив ще вузькі сіни, де попід стінами, розлінованими дерев'яним трельяжем, таким самим, як у саду, тільки позолоченим, тягнулися прямокутні скриньки, там, ніби в теплиці, квітли рядами буйні хризантеми, тоді ще рідкісні й не такі пишні, як ті, що їх згодом зуміли викохати садівники. Панівна ще з минулого року мода на ці квіти дратувала Сванна, але тут йому було приємно бачити, як сяяли цього сіренького дня духмяні промені цих ефемерних зірок, обарвлюючи півсутінки у сінях нарожево, нажовтожаро і набіло. Одетта прийняла його в рожевому шовковому домашньому платті, дуже відкритому на шиї і плечах. Вона посадила Сванна біля себе в одному з численних затишних закутків, влаштованих у фрамузі салону під листям величезних пальм у китайських вазах або за параванами, увішаними знімками, бантиками та вахлярами. Вона сказала: «Вам так незручно, стривайте, зараз я вас улаштую», і з марнославним смішком (от, мовляв, яка я винахідлива!), підклала Сваннові під голову і під ноги великі подушки з японського шовку, спершу перебивши їх недбало і цим показуючи, що їй начхати на всю цю розкіш. Лакей заходився вносити лампу за лампою, і тепер вони, сливе усі в китайських вазах, парами чи поодинці, палали на розмаїтих столиках та підставках, наче на вівтарях, і в уже згустілих сутінках короткого зимового дня мовби продовжували яскріння вечірнього тлива, лише це вечірнє тливо було рожевіше і людяніше, і в цей час знадвору на них, може, дивився самотній закоханець, який зупинився мрійливо перед тайною цієї оселі, виставленою напоказ і воднораз приховуваною освітленими вікнами, — і весь той час, поки лакей порався з лампами, Одетта зизом пильно наглядала, як він їх розставляє. їй здавалося, що як бодай одна лампа опиниться не там, де треба, то пропаде весь ефект ансамблю її салону, а її портрет на мольберті, задрапованому плюшем, буде невигідно освітлений. Ось чому вона гарячково стежила за рухами цього незграби і зробила йому гостре зауваження, коли він пройшов надто близько від двох жардиньєрок, які вона витирала сама, боячись, як би він не знівечив рослин, — а потім пішла перевірити, чи не почавив він їх. Вона вважала за «утішні» форми всіх своїх китайських дрібничок, а також орхідей, а надто катлей; катлеї та хризантеми були її улюбленими квітами, бо мали величезну вартість: вони були зовсім не схожі на квіти, а здавалися зробленими з клаптів шовку чи атласу. «Он ота нібито вирізана з підшивки мого пальта», — сказала вона Сваннові, показуючи на одну з орхідей, з ноткою пошани до цієї «шикарної» квітки, до цієї ошатної і непередбачуваної посестри, подарованої їй природою, посестри, яка стояла так далеко од неї на щаблях живих істот, а проте куди рафінованішої, ніж багато хто з жінок, вхожих до її салону. Показуючи Сваннові то химер з вогненними язиками, намальованих на китайській вазі чи гаптованих на екрані, то м'ясисті пелюстки орхідей, то дромадера зі срібла і черні, в якого очі були рубінові і який стояв на коминку поряд з нефритовою жабою, вона прикидалася, ніби її лякає злісний вигляд чудовиськ, ніби її смішать їхні кумедні ряжки, ніби вона шаріє рум'янцем, бо квітка натякає їй на щось сороміцьке, ніби їй страшенно кортить поцьомати дромадера і жабу і назвати їх «душками». І це її вдавання різко контрастувало з щирістю її побожности, скажімо, перед Лаґетською Богоматір'ю, яка колись у Ніцці зцілила її від смертельної недуги; з тих
