У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

Він скрізь бував у їхньому товаристві: у заміських ресторанах, куди, до речі, вони потрапляли порівняно рідко, бо сезон ще не почався, і, переважно, у театрі: пані Вердюрен була завзята театралка, і коли якось у себе в вітальні сказала в його присутності, що корисно було б мати перепустку на прем'єри та Гала-спектаклі, а то в день похорону Ґамбетти їм було непереливки, Сванн, який досі ніколи не говорив про свої блискучі зв'язки, а згадував лише про ті, які ставилися невисоко, через що він вважав за несмак їх приховувати (до них Сен-Жерменське передмістя привчило його залічувати зносини зі світом офіційним), неждано-негадано оголосив:

— Обіцяю вам усе залагодити: ви матимете на відновлення «Данишевих» перепустку: власне завтра я снідаю у Єлисейському палаці разом із префектом поліції.

— Як це, в Єлисейському палаці? — гарикнув доктор Коттар.

— Так, у пана Ґреві, — відповів Сванн, дещо збентежений ефектом, зробленим його словами.

А художник звернувся до доктора задерикувато:

— А чого це вас так схвилювало?

Діставши пояснення, Коттар звичайно примовляв: «А, гаразд, гаразд, розумію», після чого не виказував анінайменших ознак хвилювання. Але цього разу останні слова Сванна не тільки не дали йому звичного заспокоєння, а, навпаки, він дивувався: як це так, людина, яка сиділа з ним за одним столом, людина, яка не посідала ніякого офіційного становища, людина не значна, зустрічається з головою держави.

— Себто як у Ґреві? Ви знайомі з паном Ґреві? — гукнув він з тупою і недовірливою міною гвардійця, якого незнайомець питає, чи можна побачити президента Республіки і який, зрозумівши з цих слів, «з ким має справу» (як пишуть газети), запевняє нещасного божевільця, що того негайно проведуть до президента, а натомість спроваджує його до спеціального ізолятора при поліційному відділенні.

— Я з ним знайомий, хоч і не близько, у нас є спільні друзі (Сванн не насмів сказати, що один з його друзів — принц Валлійський). Зрештою, він не перебирає гостями, та й сніданки його, запевняю вас, нічим цікавим не відзначаються, ніякої помпи там не буває, за столом ніколи не збирається більше восьми душ, — відповів Сванн, усіляко намагаючись переконати співрозмовника, що в його стосунках із президентом нема нічого надзвичайного.

Коттар як стій узяв Сваннові слова за щире золото і вирішив, що запрошення пана Ґреві — не бозна-яка велика честь, що такі запрошення розсилаються всім і кожному. Він уже не дивувався, що Сванн має вступ до Єлисейського палацу, якщо туди так вільно всіх пускають. Доктор навіть пожалів Сванна, адже тому, за його власними словами, випадає нудитися на цих сніданках.

— А, гаразд, гаразд, розумію, — сказав він тоном митного наглядача, який щойно на вас позирав, але тепер, після ваших роз'яснень, дає візу й пропускає без перегляду.

— О, я цілком вірю вам, що в сніданках цих нема нічого цікавого, ви відбуваєте своє лихо, — озвалася пані Вердюрен. Для неї президент Республіки був тільки «зануда», та ще й особливо небезпечний «зануда», бо в його розпорядженні були засоби корупції і примусу, які могли зманити її «вірних». — Кажуть, він глуха тетеря і їсть пальцями.

— Ну, в такому разі ці сніданки для вас невелика втіха, — сказав доктор із ноткою співчуття у голосі. Потім, згадавши, що запрошених буває не більше як восьмеро душ: — Що ж, ці сніданки інтимні? — спитав він у Сванна не так із простої цікавости, як через те, що в ньому прокинувся запал лінгвіста.

Але авторитетність президента Республіки подолала у докторових очах і скромність Сванна, і нехіть пані Вердюрен, і при кожному обіді Коттар цікаво запитував: «Чи сьогодні ми побачимо Сванна? Він тісно спілкується з паном Ґреві. Пана Сванна можна назвати справжнім джентльменом, чи не так?» Доктор навіть запропонував Сваннові запрошення на виставку зубних протезів.

— За цим запрошенням ви пройдете з будь-ким, але собак туди не пускають. Я, бачте, попереджаю вас тому, що дехто з моїх друзів не знав про таке правило і повернув голоблі.

Ніхто, крім її мужа, не звернув уваги, що пані Вердюрен аж пересмикнуло, коли вона довідалася, що Сванн має впливових друзів, про яких він досі навіть не згадував.

Якщо не планувалося якоїсь виправи, то Сванн заставав увесь гурток у Вердюренів, але приходив він до них лише ввечері і майже ніколи, як його не просила Одетта, не появлявся на обід.

— Я могла б навіть обідати одна з вами, якщо це вам більше до вподоби, — казала вона йому.

— А як же пані Вердюрен?

— О, це дуже легко. Я скажу, що моя сукня не була готова, що запізнився кеб. Завжди можна якось виправдатися.

— Ви дуже любі.

Але про себе Сванн думав, що своєю згодою зустрічатися з Одеттою тільки по обіді він натякає їй на те, що втісі бачити її він прекладає інші втіхи, і цим ще міцніше прихиляє її до себе. До того ж Сваннові куди більше за Одетту подобалася свіжа і пишна, наче троянда, молода гризетка, в яку він був тоді закоханий, і йому кортіло надвечір'я провести з нею, а потім побачитися з Одеттою, тим паче що зустріч не могла не відбутися. З тих самих причин він ніколи не дозволяв Одетті заїздити по нього дорогою до Вердюренів. Гризетка чекала на нього неподалік од дому, на розі, і Сваннів візник це знав; вона сідала поряд зі Сванном і спочивала в його обіймах до тої хвилі, коли повіз підкочувався до під'їзду Вердюренів. Тільки-но Сванн заходив, пані Вердюрен, показуючи на прислані ним троянди, казала: «Я мушу вас вилаяти», і показувала йому на місце біля Одетти, а піаніст грав для них двох коротку фразу з Вентейлевої сонати, яка ніби стала гімном їхнього кохання. Він починав завше зі скрипкових тремоло, і протягом кількох тактів лунали лише вони й наповнювали своїм звучанням увесь перший план, потім вони нараз нібито розсувалися, і, як на тих полотнах Пітера де Гооха, де враження глибини створюється вузькими рямцями прочинених дверей, десь далеко-далеко, у м'якому світлі, яке лилося збоку, зринала ніби іншого обертону фраза, танечна, пасторальна, чужорідна, епізодична, приналежна до іншого світу. її рухи були сповнені безсмертної щирости, і наближалася вона все з тією самою незбагненною усмішкою, розсипаючи довкола себе дари свого чару, але тепер Сваннові вчувалося в ній якесь розчарування. Вона ніби усвідомлювала марноту щастя, до якого показувала путь. У її надхмарній Грації було щось завершене, в ній вгадувалася та відреченість, яка приходить на зміну печалі. Але Сванна це не обходило, він бачив у ній не так музичну