У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

гарно контрастували з нездоровою шкірою, спадаючи на змарнілі щічки. Прикладаючи свій ідеал краси до образу живої жінки, щоб оцінити її жіночі принади, Сванн радів, що знаходить цілий їхній букет у приступній йому істоті. Та невиразна симпатія, яка надить нас до мистецького твору, тепер, коли Сванн упізнав утілений оригінал доньки Іофора, переростала у нього в жагу, якої досі так і не збудило в ньому Одеттине тіло. Цілі години милуючись на цього Боттічеллі, він думав про власного Боттічеллі, вважав, що той ще прекрасніший і, наближаючи до себе карточку Сепфори, уявляв, ніби тулить до серця Одетту.

Проте він намагався запобігти не лише переситу Одетти, а й своєму власному переситу; помітивши, що відтоді, як Одетті не треба було домагатися побачень з ним, особливих тем для розмови з ним у неї, здавалося, не знаходилось, — він злякався, як би її недбала, завше однакова, завчена манера триматися з ним зрештою не вбила в ньому романтичних надій на те, що вона освідчиться йому, адже тільки завдяки цій надії він закохався в неї й залишався й далі закоханим. І ось, щоб якось розворушити душу Одетти, чия нерухомість могла йому увіритися, Сванн вряди-годи писав їй листи, сповнені удаваного розчарування і робленого пересердя, посилаючи їх із таким розрахунком, щоб вона одержувала їх до обіду. Він знав, що вона злякається, поспішить відповісти йому, і сподівався, що тільки-но серце її стиснеться зі страху втратити його, у неї вихопляться такі слова, яких вона ніколи ще не говорила йому, і справді, саме завдяки цьому викруту він діставав од неї щонайніжніші листи, один з яких, надісланий у полудень з «Золотого дому» (там відбувалося доброчинне свято на користь поводян у Мурсії), починався так: «Друже мій! Рука мені так тремтить, що я ледве пишу»; ці Одеттині листи Сванн заховав до тієї самої скриньки, де лежала всохла хризантема. Якщо ж їй ніколи було відповісти, то як тільки він переступав поріг у Вердюренів, вона кидалася до нього зі словами: «Мені треба поговорити з вами!» — і він цікаво пантрував, як відбивається на її личкові та в мові усе, що досі ховалося в її серці.

Ще тільки під'їжджаючи до дому Вердюренів і загледівши великі освітлені вікна (віконниць не замикали ніколи), Сванн розчулювався на саму думку, що зараз побачить, як розквітне ця зваблива істота в золотавому ламповому світлі. Іноді тонесенькі й чорні тіні гостей, застуючи світло, відбивалися в вікнах, як на екрані, викликаючи в уяві прозорий абажур, увесь світний, окрім тих частин, на які понаклеювано образки. Сванн силкувався розрізнити Одеттину сильветку. Тільки-но він переступав поріг, очі його променилися такою радістю, аж пан Вердюрен мовив художникові: «Еге! Здається, справа повелася гаразд». Справді, присутність Одетти наділяла цей дім у Сваннових очах тим, чого не було в жодному домі, де його приймали: чимось наче орган чуття, нервова система, яка розгалужувалася по всіх покоях і безперестань стимулювала роботу його серця.

Таким чином просте функціонування цього соціального організму, яким був «кланчик», автоматично Гарантувало Сваннові щоденні побачення з Одеттою і дозволяло йому прикидатися, ніби йому байдуже, побачить він її чи ні, і навіть удавати, наче йому зовсім неохота бачитися з нею, чим він не наражав себе на великий ризик, бо хоч би там що він писав їй удень, увечері він бачився з нею і одвозив її додому неодмінно.

Та якось, подумавши з досадою про це неминуче спільне повернення додому, він повіз свою молодесеньку Гризетку аж до Булонського лісу, щоб відсунути момент приїзду до Вердюренів, і появився там так пізно, аж Одетта, не дочекавшись його, подалася додому сама. Переконавшись, що Одетти серед гостей нема, Сванн відчув, як серце його занило, він уперше побачив, яка для нього радість — зустріч з Одеттою, бувши досі певний, що такої радости він може зазнати будь-коли, і, як наслідок, переживаючи її не так гостро, а то й зовсім не відчуваючи її сили; і ось тепер від свідомості, що цієї радости його позбавлено, по тілові йому пробігли дрижаки.

— Ти помітила, яку міну він скроїв, коли побачив, що її нема? — спитав пан Вердюрен у жінки. — Ніби його вщипнули.

— Скроїв міну? Хто? — аж скинувся доктор Коттар: він щойно приїхав від пацієнта по дружину і не знав, про кого мова мовиться.

— Як? Хіба ви не зіткнулися у дверях із найкращим із Сваннів?

— Ні. А пан Сванн тут був?

— Ох, іще хвилю тому. Він був дуже збуджений, нервовий. Бачте: він не застав Одетти.

— Ви хочете сказати, вона зайшла з ним так далеко, що дозволяла йому все? — спитав доктор, зважуючи кожен вираз.

— Та ні, нічого подібного. Між нами кажучи, як на мене, Одетта робить велику дурницю і поводиться як дурна дурепа, а втім, вона дурепа і є.

— Хо-хо! — іронічно протяг пан Вердюрен. — Звідки ти знаєш, що між ними нічого такого нема? Адже ми свічку їм не тримали!

— Будьте певні, від мене вона б не крилася, — гордовито відповіла пані Вердюрен. — Про всі свої походеньки вона мені розповідає. Зараз вона нікого не має, і я умовляла її зійтися з ним. Вона заявляє, що не може, що вона в нього втелепалася, він з нею несмілий і цим і її знесмілює, і що вона кохає його не так, що він для неї ідеал і що вона боїться профанації свого почуття, — коротше, щось у цьому дусі. Але власне це їй, мовляв, і треба.

— Я твоєї думки дозволю собі не поділити, — втрутився пан Вердюрен. — Мені не до вподоби цей пан, я вважаю його позером.

Пані Вердюрен застигла, як мурована, вона ніби перекинулася на статую, і ця її гра ніби показувала іншим, що вона не чула слова «позер», нестерпного для її ушей і здатного навіяти думку, ніби в її домі можна позувати, а отже, ставити себе над ними, подружжям Вердюренів.

— Зрештою, якщо навіть між ними нічого немає, то, либонь, не через те, що цей пан вважав її чеснотливою, — іронічно промовив пан Вердюрен. — Хоч це діло темне, бо він, очевидно, думає, що вона розумна. Ти не чула, чого він цими днями намолов їй про Вентейлеву сонату? Я люблю від усього серця Одетту, але, щоб читати їй лекції з естетики, треба зовсім не мати олії в голові!

— Прошу не говорити про Одетту погано, — тоном зманіженої дитини перебила його пані Вердюрен. — Вона чарівна.

— Але ж це аж ніяк не заважає бути чарівною, ми не говоримо про неї нічого поганого, ми