У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

Сванн розпорядився везти його в нічні ресторани, це була єдина надія на щастя, яка його підбадьорювала; він уже більше не приховував свого хвилювання, не приховував, яка важлива для нього ця зустріч, і обіцяв, у разі успіху, віддячитись візничому, ніби у візничого була сила, якщо тільки його підбити і якщо їхні інтереси переплетуться, влаштувати так, що хоча б Одетта й вернулася додому і лягла спати, вона все-таки виявиться в одному з бульварних ресторанів. Він доїхав до «Золотого дому», двічі заходив до «Тортоні», потім до «Англійського кафе», і ніде її не знайшов, але коли він, замотиличившись, рушив до свого повозу, який піджидав його на розі Італійського бульвару, то зіткнувся з жінкою: то була Одетта. (Вона розтлумачила йому, що, не знайшовши столика у «Прево», поїхала вечеряти до «Золотого дому», проте він не помітив її у фрамузі, і тепер вона верталася до своєї карети.)

Зустріти Сванна вона вже втратила надію, тож несамохіть здригнулася. Що ж до Сванна, то він обнишпорив увесь Париж не тим, що сподівався знайти її, а тим, що йому було надто тяжко зректися своїх пошуків. Зате радість, яка сьогодні ввечері (так вважав його розсудок), здавалося, накивала п'ятами, нині його переповнювала: адже він не розтрачував себе, розраховуючи на її прихід, — вона сама до нього явилася; йому не треба було силувати свій мозок, щоб підтримувати її в собі — вона променіла сама, кидала на нього жмутки світла, і її протуберанці розвіювали, мов кошмар, страшну його самоту, — та сама радість, на якій він ґрунтував, будував, хай і несвідомо, свої солодкі марення. Так подорожній, прибувши в поліття на середземноморське узбережжя і засумнівавшись у тім, що краї, звідки він приїхав, таки існують, стоїть і озирається: хоч би як сліпило йому очі іскристе сяйво ярої морської блакиті.

Він сів з Одеттою до її повозу і звелів своєму візничому їхати слідком.

Одетта тримала в руці букет катлей, і ще Сванн побачив ці самі орхідеї під мереживною хустиною у її волоссі, де вони були приколоті до китиці з лебединого пір'я. Під мантильєю вона була сповита потоком чорного оксамиту, внизу, де була спідниця, в цей потік уганявся широкий трикутник білого крепфаю, у викоті на грудях виднілася вставка теж із білого крепфаю, а за викот було встромлено ті ж таки катлеї. Вона ще не оговталася від переляку, викликаного зустріччю зі Сванном, як раптом, наскочивши на якусь перешкоду, схарапудився кінь. їх підкинуло, Одетта скрикнула, її взяли дрожі, подих їй урвався.

— Дарма, дарма, — примовляв Сванн, — не бійтеся. Щоб підтримати її, він обхопив її за плечі й пригорнув до себе.

— Тільки прошу, не розмовляйте, — промовив він, — відповідайте лише на мигах, інакше не відсапаєтеся. З вашого дозволу, я поправлю квіти на корсажі. Після струсу вони у вас ладні розсипатися. Як би ви їх не розгубили, я хотів би засунути їх глибше.

Одетта, не призвичаєна, щоб чоловіки так із нею панькалися, відповіла з усмішкою:

— Так, так, прошу.

її відповідь дещо збентежила Сванна, до того ж йому, мабуть, хотілося створити враження, ніби він говорить не знарошна, а, може, й сам повірив у свою щирість.

— Ні, ні, прошу вас, не розмовляйте! — гукнув він. — Вам знову заб'є дух. Можете спокійно відповідати мені жестами, я зрозумію. Отже ви дозволяєте? Дивіться, ось тут трошечки… мені здається, вас обсипав пилок, дозвольте, струсну. Може, в мене виходить незграбно, надто брутально? Не боїтеся лоскоту? Це я, щоб не пом'яти вам сукні. Бачите, їх неодмінно треба прикріпити, а то повипадають, ось тепер, як я застромлю їх глибше… скажіть по щирості: вас це не обурює? А якщо я нюхну? Треба ж побачити, пахнуть вони чи ні. Я ніколи не нюхав їх, не знаю їхнього запаху. Можна? Тільки щиро.

Весь час усміхаючись, вона легесенько знизала плечима, наче хотіла сказати: «Чудій, та й годі! Ви ж бачите, мені це до вподоби».

Другою рукою він попестив Одеттину щоку, вона пильно подивилася на нього млосним і поважним поглядом, характерним для жінок флорентинського майстра, з якими він побачив у неї подібність; приплющені блискучі очі, великі й довгасті, достоту як у тих жінок, здавалося, ось-ось бризнуть двома сльозинами. Вона вигинала шию, як жінки на полотнах із поганського життя і на полотнах релігійних. І хоча ця поза була для неї, безперечно, звичною, хоча вона знала, що в такі хвилини ця поза найефективніша, і хоча вона пильнувала, як би не забути її, а проте вдавала, ніби щодуху намагається опертися незримій силі, яка притягувала її до Сванна, й не змінити своєї постави. Та перш ніж вона ніби всупереч своїй волі наблизила уста до Сванна, він на мить оповив її голову руками. Йому хотілося, щоб його думка встигла прилинути, упізнати мрію, яку вона так довго плекала, і стати свідком здійснення цієї мрії, — так запрошують родичку, щоб вона раділа успіху її коханого чада. А може, тут заважило ще й це: востаннє бачачи ту Одетту, ще не ціловану, не взяту ним, він втупився в неї поглядом, яким ми в день від'їзду дивимось на землю, куди більше не повернемося, немовби силкуючись увібрати її в себе.

Він узяв її того ж таки вечора, початого з чепуріння квітів. Але він був такий несміливий з нею, що чи то з побоювання образити її, чи то зі страху, що вона, хоча б минулою датою, побачить у ньому звідника, чи то через те, що він не наважувався відразу домагатися від неї більшого (нескромністю поправляти квіти він не вважав, адже Одетта першого разу на нього не розсердилася), і в наступні дні Сванн удавався до того самого приводу. Якщо до її корсажу були приколоті катлеї, він казав: «Який жаль: сьогодні не треба поправляти катлеї, а тоді вони у вас мало не випали, проте мені здається, що оця чогось перехилилась. Можна понюхати? Все-таки цікаво, чи вони пахнуть, як тамті?» А якщо орхідей не було: «Ох! Сьогодні жодної катлеї! Нема чого поправляти!» Отож якийсь час зберігався порядок, заведений першого вечора, коли Сванн почав з того, що торкнувся пальцями і губами до Одеттиних грудей, і щоразу це були його перші пестощі, і багато часу згодом, коли чепуріння (чи радше ритуальна гра в чепуріння) катлей вийшло з ужитку, метафора «катлеїтися», обернута в них у найзвичайнісінький термін, якого вони вживали, не думаючи про його дослівне значення, а маючи на увазі тілесне посідання, — що