У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

міняючи розріз її губ, вигляд очей і форму щік, розквітала усмішка. Зоставшись сам, він згадував цю усмішку або ту, якою вона усміхалася йому напередодні, або ту, якою усміхалася тоді-то й тоді-то, або ту, якою відповідала йому в кареті, коли він спитав: може, їй неприємно, що він чепурить катлеї; оскільки він не уявляв, чим займається Одетта, коли він не з нею, на нейтральному і безбарвному тлі свого життя без нього вона здавалася чимось схожою на етюди Ватто, де на ясно-жовтому папері олівцями трьох кольорів понамальовувано там і сям, уздовж і вшир, незліченні усмішки. Але іноді, відгулюючи куточок її життя (який уявлявся Сваннові геть-то порожнім, хоча розсудок запевняв його, що коли уява пасує, то це ще ні про що не говорить), хтось із друзів, здогадавшись, що вони кохаються, а тому, не зважуючись сказати про неї щось значне, креслив перед ним силует Одетти, котру він бачив уранці на вулиці Аббатуччі, як вона простувала у «візитці» зі скунсами, у капелюшку Рембрандт і з букетом фіалок на грудях. Цей простенький шкіц вражав Сванна, — він бачив, що в Одетти своє власне життя; він хотів знати, кому намагається вона сподобатися цим туалетом, невідомим йому; він вирішив спитати у неї, куди вона ходила того ранку, немовби все безбарвне життя — життя, що майже не існувало, бо він його не бачив, — зводилося, якщо не рахувати всіх отих адресованих йому усмішок, до одного: прогулянки його полюбовниці у капелюшку Рембрандт, з букетиком фіалок на грудях!

Крім прохання замість «Вальсу троянд» зіграти Вентейлеву фразу, Сванн ніколи не просив її виконувати його улюблені п'єси, так само як не робив спроби виправляти її несмак ні в музиці, ні в словесності. Він добре бачив, що Одетта нерозумна. їй дуже хотілося почути його судження про великих поетів, і вона уявляла, що зараз почує від нього геройську або романтичну тираду в дусі віконта де Бореллі або навіть ще зворушливішу. Що ж до Вермера Делфтського, то вона спитала, чи не переживав той у своєму житті любовної досади і чи не жінка була надихала його, а коли Сванн відповів, що нічого про це не знає, вона перестала цікавитися цим художником. Вона часто казала: «Я певна, що не було б на світі нічого прекраснішого за поезію, якби все це була правда, якби поети справді думали так, як вони пишуть. Але дуже часто вони грабовиті. В цих справах я трохи знаюся. Одна моя приятелька любила так званого поета. У своїх віршах той тільки й мовив, що про кохання, про небо, про зорі. І якого ж він їй підвіз воза! Той добродій влетів їй більше ніж у триста тисяч франків!» Коли Сванн пробував їй роз'яснити, в чому краса художнього твору, як слід насолоджуватися поезією чи малярством, вона скоро переставала його слухати. «Так… ніколи собі не уявляла нічого подібного», — мовила вона. Сванн відчував, яка вона розчарована, і волів брехати, заявляючи їй, що все це неістотне, все це пусте, що йому нема коли заглиблюватися, що тут є ще інше. Тоді вона жваво допитувалася: «Інше? А що ж саме? Скажи-но мені». Але він мовчав, знаючи, наскільки це видається їй жалюгідним і несхожим на те, чого вона чекала, не таким сенсаційним і не таким зворушливим і, побоюючись, як би, розчарувавшись у мистецтві, вона не розчарувалася також і в любові.

І справді, Сванн видався їй не таким тямущим, як вона гадала спершу. «Ти якийсь надто поміркований, я не можу тебе зрозуміти». Куди більше їй подобалася його байдужість до грошей, його ґречність з усіма, його делікатність. І справді, навіть люди видатніші за Сванна, науковці, митці, ті, що в оточення на видноті, бачать доказ визнання своєї вищости не в захопленні їхніми ідеями, бо вони довкіллю недоступні, а в пошані до їхньої доброти. Світське становище Сванна теж викликало в Одетти пошану, але вона не прагнула попасти у світ. Може, вона відчувала, що всі його спроби ввести її туди приречені на невдачу, а може, боялася навіть, як би звичайна розмова про неї не вивела її на чисту воду. Хоч би що там було, вона вимагала від нього щоразу обіцянки ніколи не вимовляти її імени. Як причину, чому вона зрікається одвідувати світ, вона називала одну суперечку зі своєю давньою приятелькою, яка, щоб помститися їй, заходилася плескати про неї язиком. Сванн заперечував: «Та хто ж її знає, цю твою приятельку!» — «Ох, обмова все одно що масна пляма, світ такий злостивий!» До Сванна ніяк не доходило, чому Одетта так випинає цю історію, але, з другого боку, він знав, що такі твердження, як «Світ такий злостивий!», «Обмова все одно що масна пляма», звичайно вважаються істинними, а, отже, є такі випадки, до яких їх можна приточувати. Що ж, випадок з Одеттою — один з їхнього числа? Він мучився над цим питанням, але недовго, бо коли йому доводилося мати справу з якимсь клопотом, він був такий самий туподум, як і його батько. А втім, той великий світ, такий страшний для Одетти, мабуть, не дуже її надив до себе, він був за тридев'ять земель від того, який вона знала, отож мрівся їй дуже невиразно. Водночас, залишаючись опрощенцем (вона приятелювала, як і раніше, з дешевою кравчинею, яка більше не обшивала, і майже щодня п'ялася до неї крутими, темними і смердючими сходами), Одетта любила «шикувати», але уявляла «шик» по-своєму, не так як світські люди. Для цих останніх «шикувати» — це властивість порівняно небагатьох осіб променіти вогнем на вельми значну відстань, властивість, яку менше почувають ті, хто перебуває в самому осередді спілкування з ними, властивість освітлювати світлом коло своїх друзів і друзів своїх друзів, чиї імена утворюють своєрідний каталог. Світські люди знають цей каталог напам'ять, у цих питаннях у них справжня ерудиція, яка наділяє їх особливим смаком, тактовність, і якщо, скажімо, Сванн читав у газеті прізвища осіб, присутніх на якомусь обіді, то він не потребував удаватися до свого знання світу, щоб одразу визначити щабель шикарности цього обіду, — так добрий літературознавець з однієї тільки фрази може точно оцінити літературний рівень її автора. Але Одетта належала до таких осіб (ім'я їм легіон, хай би там що торочили люди світські, і вони, ці особи, існують у всіх класах суспільства), не наділених такими знаннями, осіб з уявленнями зовсім іншими про шик, бо шик набуває зовсім різних ликів залежно від середовища, до якого належать люди,