У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

незаповненими, чистими сторінками, де він міг написати Одеттине ім'я. Вентейлева фраза сполучала, злютовувала таємничу свою сутність із тим перелітним і оманливим, що крилося за його захопленням Одеттою. Глянувши на лице Сванна, коли він слухав фразу, можна було подумати, що він зазнав анестезування, щоб мати змогу глибше дихати. І справді, насолода, яку йому давала музика і яка переродилася в нього в справжню пристрасть, у такі хвилини була нагадувала насолоду, яку він діставав од пахощів, од зіткнення зі світом, для якого ми не створені, який здається нам безформним, бо наші очі його не розрізняють, і позбавленим глузду, бо він недоступний нашому розумінню, і досліджуємо ми його лише з допомогою одного з наших чуттів. Великим супокоєм, таємничим оновленням було для Сванна, — для нього, чиї очі, тонкі поціновувані малярства, і чий розум, гострий спостерігач звичаїв, носили на собі незнищенне тавро яловости його життя, — відчувати, що його обернуто на істоту, несхожу на людину, сліпу, позбавлену логіки, в такого собі однорожця, в казкову химеру, наділену здатністю сприймати світ лише слухом. А що його ум безсилий був зглибити сенс короткої фрази, хоча він його й дошукувався, то якого незвичайного блаженства він мав зазнавати, позбавляючи хлань своєї душі будь-якої розумової підпори, проціджуючи її саму через ситечко, через темний фільтр звуку! До нього починало доходити, скільки скорботи, чи навіть таємної навтоленности містила в собі приємна для вуха музична фраза, і все ж вона не завдавала йому жодного болю. Хай вона запевняє — кохання нетривале, чи його це обходить, коли кохання його таке міцне! Журлива мелодія будила охоту вдарити лихом об землю, він відчував, що вона його оповиває, але оповиває як пестощі, які тільки поглиблюють і всолоджують його щастя. Десять, двадцять разів поспіль змушував він Одетту повторювати фразу, водночас вимагаючи, щоб Одетта не переставала його цілувати. Поцілунок будить хіть нового поцілунку. Ох, на світанку кохання поцілунки народжуються так легко! Вони тиснуться, вони сиплються, порахувати, скільки тих поцілунків на годину, все одно, що порахувати в маю лучні квіти. Нарешті вона вдавала, ніби припиняє гру, кажучи: «Ти просиш, щоб я грала, а сам мене тримаєш! Усе робити зразу я не вмію. Вибирай щось одне. Що я маю робити — грати чи милуватися?» Він сердився, а вона заходилася сміхом, що переходив у зливу поцілунків. Відтак її погляд ставав понурим, і перед ним знов поставало личко, гідне прикрашати Боттічеллієве «Життя Мойсея», і він переносив його туди, надаючи шиї Одетти потрібного вигину; і коли портрет її в такий-от спосіб був подумки намальований водяними фарбами на стіні Сикстинської капели XV сторіччя, свідомість того, що Одетта все-таки залишається тут, при роялі, що в цю хвилину він може обняти її, мати її, що вона з тіла й костей, що вона жива, так п'янила його, що із скаламутнілими очима, випнувши спідню щелепу, наче збирався пожерти її, він накидався на цю дівулю Боттічеллі і впивався в її щоки. А коли він її покидав, — часто при цьому повертаючись, щоб поцілувати її ще раз, бо не забрав з собою упам'ятку якоїсь прикмети її запаху або якоїсь її риси, — і рушав у своїй вікторії, то благословляв Одетту за те, що вона дозволяла ці щоденні його візити, адже, відчуваючи, що вони давали їй невелику втіху, він, проте, знав, що вони оберігають його від ревнивих думок, від повторення лютого болю, який охопив його того вечора, коли він не застав її у Вердюренів, від нових душевних криз, перша з яких така була болісна і залишилася до цих пір єдиною, — і щойно пережиті ним майже чарівні, неймовірні в його житті хвилини він міг порівняти лише з тим, що переповнювало його, коли він повертався від неї по пустельному Парижу, заллятому місячним світлом. І, помічаючи під час цих поїздок, що нічне світило за цей час перемістилося й звалилося аж на крайнебо, відчуваючи, що його любов теж улягає незмінним і природним законам, Сванн питав себе, чи довго ще потриває цей період життя його, а може, незабаром дороге її личко ледь маячітиме в його свідомості, змарніле і вже майже позбавлене здатности обчаровувати. Бо Сванн, закохавшись, знову почав знаходити у речах чари, як у дні молодости, коли він уявляв себе художником; але то вже були не ті чари: то, власне, Одетта оновлювала все кругом. Він відчував, як у ньому воскресають юнацькі пориви, розсіяні пустим і марнотним його пізнішим життям; але всі ті пориви носили на собі відбиток, відблиск єдиної істоти; нині, черпаючи витончену втіху в тім, що домарював наодинці зі своєю воскреслою душею, він мало-помалу робився самим собою, але — її.

Він ходив до неї тільки вечорами і зовсім не знав, як вона проводить день, як зовсім не знав і її минулого, ба більше: йому бракувало навіть тих первісних дрібних даних, які дають нам доповнити уявою те, чого ми не знаємо, і під'юджують нашу цікавість. Ось чому він не загадувався питанням, що вона може нині робити чи як складалося раніше її життя. Він лише усміхався на думку про те, що кілька років тому, коли він не був ще знайомий з нею, хтось говорив йому про одну жінку — і ця жінка, якщо пам'ять його не зраджувала, була, звісно, Одетта, — говорив як про дівку, як про утриманку, як про одну з тих жінок, яким він тоді приписував, ще мало знаючи їх, крайню розбещеність, зледащіння, все те, чим їх щедро наділили деякі повістярі. Тепер він казав собі, що для того, щоб узнати людину, не треба зважати на думку про неї світу, і на доказ своїх слів протиставляв вигаданій Одетті Одетту справдешню, добру, наївну, Одетту-ідеалістку, майже нездатну брехати, настільки нездатну, що коли він якось попросив її листовно повідомити Вердюренів про своє раптове нездужання, бо йому хотілося пообідати з нею наодинці, то назавтра йому впало в око, як вона спаленіла після запитання пані Вердюрен про стан її здоров'я, як забубоніла щось незрозуміле, як несамохіть личко її зрадило муку, страждання від вимушеної брехні і як вона, нагромаджуючи вигадані подробиці вчорашнього свого нездужання, благальним поглядом і скрушним тоном ніби перепрошувала за очевидну брехливість своєї відповіді.

Іноді, вельми рідко, Одетта приходила до нього вдень й уривала його сніння або роботу над вивченням Вермера, за яке він знову засів. Йому доповідали, що пані де Кресі у віталеньці. Сванн виходив до неї і тільки відчиняв двері, як на рожевому Одеттиному личку,