У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
І такий плин і далі поглинав би і затоплював мотиви, які вряди-годи виринають нагору — ледь уловні — щоб одразу знову зринути і пропасти; їх, приступних нам лише завдяки утісі, яку вони дають, годі було б описати, відтворити, назвати, виразити, якби пам'ять, наче робітник, який мурує серед бурхливих хвиль міцні стояни, не майструвала для нас відбитків перелітних музичних фраз і не дозволяла нам порівнювати їх із наступними фразами і відрізняти їх. Ось чому, скоро-но солодке відчуття, спізнане Сванном, гасло, пам'ять як стій підсовувала йому транскрипцію з цього почуття, і хоча транскрипція не відзначалася повнотою і точністю, а проте, поки гра тривала, вона була у Сванна перед очима, тож коли пережите враження зненацька поверталося, його можна було піймати. Сванн уявляв собі протяглість фрази, симетричну її побудову, її узор, її художню виразність, перед нами була вже не чиста музика, тут відчувалися і малярство, і архітектура, і думка, і все вкупі нагадувало музику. Цього разу він чітко розрізнив фразу, яка кілька секунд витала над звуковими хвилями. Такого сп'яніння Сванн ще зроду не зазнавав, він усвідомлював, що відчув його лише завдяки їй, і пройнявся до неї якоюсь незнаною любов'ю.
Повільним ритмом вона вела його то туди, то сюди, потім ще кудись-інде, до якогось щастя, високого, незбагненного, але очевидного. Він покірно йшов за нею, але досягнувши відомої межі й витримавши коротку паузу, вона круто повернула і вже іншим темпом, навальним, дрібним, меланхолійним, безперервним, відрадним, порвала його до невідомого виднокола. Потім вона пропала. Він палко бажав почути її втретє. І вона появилася знову, але мова її залишалася невиразною, і навіть насолоди він зазнав цього разу не такої глибокої. Але вернувшись додому, Сванн затужив за нею; він нагадував чоловіка, у чиє життя випадково здибана на вулиці незнайомка внесла образ незнаної раніше краси, збагативши його внутрішній світ, хоча він навіть не знає, чи побачить коли-небудь ту, кого вже кохає, але й досі не відає, як її звати.
Ця любов до музичної фрази, здавалося, дає Сваннові змогу відмолодитися душею. Він так давно уже перестав пориватися до якихось ідеальних цілей; натомість ганявся лише за щоденними втіхами і вважав, не признаючись у цьому навіть самому собі, що так триватиме аж до самої смерти. Ба більше, Сванна вже не бентежили високі помисли, і він перестав вірити у їхню реальність, хоча й не відкидав її остаточно. Тим-то він завів собі звичку копатися в дрібницях, яка одвертала його од дум про наше буття-життя. Він ніколи не питав себе, чи не краще йому оминати салони, зате він добре знав, що як він прийняв якесь запрошення, то треба йти, і що як він там більше не появлятиметься, то повинен принаймні завозити туди візитівки; так само і в розмові він завзято не боронив своїх сокровенних поглядів, зате викладав безліч фактичних подробиць, які мали якусь самостійну цінність і дозволяли йому не розкривати своєї душі. Він був напрочуд точний, повідомляючи кулінарний рецепт або відповідь на запитання, коли народився і помер якийсь славетний маляр чи як називається його полотно. Вряди-годи він усе таки висловлював своє критичне судження про якийсь твір, про чиєсь світосприймання, але ущипливим тоном, так ніби усувався від того, що говорив. І от, подібно до хворих, чиє здоров'я зміцнюється завдяки зміні місця, режиму, а в деяких завдяки мимовільним і таємничим процесам в організмі, і вони починають поважно рахуватися з можливістю, доти зовсім безнадійною, зажити на старість новим життям, — Сванн у самому собі, у спогадах про почуту фразу, у сонатах, які він просив грати йому, сподіваючись відшукати цю фразу, виявляв присутність однієї з тих невидимих реальностей, у які перестав вірити, але музика зворушувала його зачерствілу душу, і він знову міг би відчути у собі бажання і навіть снагу присвятити їм своє життя. Але оскільки попри всі зусилля йому не пощастило дізнатися, хто автор почутого ним твору, то він не міг його придбати і зрештою зовсім забув про нього. Щоправда, в останні дні він зустрічався з кількома присутніми на тому вечорі особами і спитав їх, але більшість цих людей приїхали після музики, а деякі поїхали перед її початком; ті, хто був при виконанні, розмовляли в іншій кімнаті, а ті, хто слухав, могли розповісти не більше від них. Що ж до господарів дому, то вони знали лише, що це якийсь новий твір; запрошені ними музики попросили дозволу його зіграти, й одразу ж після вечора вирушили в турне, — коротше, Сванн так і не допитався. Серед музик він мав друзів, але хоча він добре пам'ятав ту своєрідну і непередавану втіху, яку йому справляла ця фраза, хоча перед його зором чітко поставав намальований нею узор, він не міг її проспівати. Потім він перестав про неї думати.
Та ось як тільки молодий піаніст у салоні Вердюренів узяв кілька акордів і протяг через цілих два такти одну високу ноту, Сванн раптом побачив, як із-за довгого звука, напруженого, наче дзвенюча завіса, над таємницею зачаття мелодії вилітає і лине до нього заповітна, шелестка, вичленована музична фраза, у якій він як стій упізнав свою надхмарну й духмяну улюбленицю. Вона була така небуденна, сповнена такого питомого, такого індивідуального чару, аж Сваннові здалося, ніби він зустрів у вітальні у приятелів жінку, яка полонила колись його на вулиці і з якою він не сподівався більше зійтися. Нарешті ця фраза, провідна, торопка, загубилася в хмарі своєї запашистости, залишивши на Сванновім обличчі відблиск своєї усмішки. Але тепер він міг спитати ім'я незнайомки (йому сказано, що це анданте з Вентейлевої сонати для рояля і скрипки), він її впіймав, він міг мати її цілком у своєму розпорядженні, міг спробувати вивчити її мову і зглибити її секрет.
Ось чому, коли піаніст дограв, Сванн підійшов до нього й палко подякував, чим дуже сподобався пані Вердюрен.
— Чарівник, еге ж? — звернулася вона до Сванна. — Як він, мале стерво, прочув цю сонату! Ви, мабуть, і не сподівалися, що можна бути таким віртуозом на роялі. Тут було все, але тільки не рояль, слово чести! Щоразу я попадаюся на гачок: мені здається, що я чую оркестр. Але це краще за оркестр, повнозвучніше.
Юний піаніст уклонився і з усмішкою, карбуючи кожне слово, ніби говорив
