У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

то інстинктивно виявив увагу та послужливість до всіх, і Вердюрени зміркували, що «зануда» так би не поводився. Сухуватий попервах він був лише з доктором Коттаром: вони ще й словом не перемовилися між собою, а доктор уже заходився підморгувати йому і заусміхався двозначно (цю міміку сам Коттар узивав «Ласкаво просимо»), тож Сванн помислив, що доктор, мабуть, чи не впізнав його, що вони зустрічалися десь у зеленому затишку, хоча Сванн одвідував ці місця рідко, бо не любив розпусти. Від такого натяку Сванна аж скорчило, надто тому, що його зроблено в присутності Одетти, яка могла скласти про нього погане уявлення, і Сванн напустив на себе крижаний вираз. Проте довідавшись, що поряд із доктором сидить його дружина, він подумав, що такий молодий, як він, чоловік, не став би натякати при ній на розваги такого штибу, і вже не бачив у докторовій змовницькій міні якоїсь небезпеки для себе. Художник одразу ж запросив Сванна одвідати разом з Одеттою його ательє, і Сванн вирішив, що він дуже славна людина. «Може, ви удостоїтеся там більшої прихильности, ніж я, — сказала пані Вердюрен удавано ображеним тоном, і вам покажуть портрет Коттара (сама пані Вердюрен замовила його художнику). — Постарайтеся, метре Біш, — нагадала вона художникові, якого давно вже величали жартома «метром», — віддати на полотні цей гарний вираз його очей, цю крутійську іскорку в погляді. Адже ви знаєте, що для мене найголовніше — його усмішка, я просила вас намалювати портрет його усмішки». Ця репліка сподобалася їй самій, і вона ще раз голосно її проказала, щоб та не залишилась непочута, устигнувши ще раніше під якимось незрозумілим приводом згуртувати біля себе своїх гостей. Сванн попрохав познайомити його з усіма гостями, навіть із давнім другом Вердюренів Саньєттом, який через свою несміливість, простодушність і доброту втратив пошану людей, а тимчасом був тямущий палеограф, багата людина з гарної родини. Говорив він із кашею в роті, і це було чарівно, бо відчувалося, що то не мовний дефект, а душевна прикмета, так наче в ньому назавше збереглася якась дитинність. Коли Саньєтт ковтав якусь шелестівку, то здавалося, ніби він демонструє неспромогу сказати якусь брутальність. Прохаючи пані Вердюрен відрекомендувати його пану Саньєтту, Сванн змусив її порушити запроваджений у домі лад (і вона, знайомлячи їх, зумисне наголосила на різниці між ними: «Пане Сванн! Дозвольте мені рекомендувати вам нашого друга Саньєтта»), але цим він прихилив до себе Саньєтта, про що, до речі, Вердюрени ніколи Сванна не повідомляли, бо Саньєтт трохи дратував їх і вони не заохочували дружніх стосунків між ним і їхніми гостями. Зате Сванн надзвичайно зворушив Вердюренів, вважаючи за свій обов'язок попросити їх, щоб його познайомили слідом за Саньєттом з тіткою піаніста. Вбрана вона була як завше в чорну сукню, бо вважала, що чорний колір завжди личить і що одягатися в чорне — шик, а обличчя у неї було багрове, як завжди після трапези. Вона шанобливо вклонилася Сваннові, але одразу ж велично випросталася. Тітка залишилася без освіти і боялася показати своє невігластво, тому навмисне слебізувала, думаючи, що коли вона обмовиться, то обмовка потоне в невиразному белькоті й чужі вуха її не почують, одне слово, гостя не говорила, а харамаркала, і з цього харамаркання лише вряди-годи вилонювалися окремі слова, в чиїй вимові вона почувала себе певною. Сванн застеріг собі право пошкилювати з неї в розмові з Вердюреном, але той сприйняв жарт холодно.

«Це чудова жінка! — відповів він. — Я згоден з вами: вона не засліплює з першого погляду, але запевняю вас, буває чарівна, коли розмовляєш з нею сам на сам». — «Я не сумніваюся, — поспішив заспокоїти його Сванн. — Я хотів лишень сказати, що вона здалася мені «особою видатною», — додав він із притиском на двох останніх словах, але взагалі то був радше комплімент!» — «Стривайте, — сказав Вердюрен, — зараз я здивую вас. Вона пише чарівно. Ви ніколи не чули, як грає її небіж? Прегарно, чи не так, докторе? Хочете, я попрошу його зіграти що-небудь, пане Сванн?» — «Це було б щастям…» — почав був Сванн, але його з насмішкуватим виразом урвав доктор. Десь він чув і запам'ятав, що пишномовність і проречистість вийшли з ужитку, і нині, коли при ньому поважно вимовляли якесь красиве слово, скажімо «щастя», він вважав, що той, хто так висловлюється, стає в позу резонера. А що це слово видалося йому ще й старосвітським, дарма що належало до найзвичайнісіньких, то доктор одразу ж вирішив, що репліка дочата ним, — жартівлива, й завершив її іронічним загальником, ніби приписуючи співрозмовникові намір говорити так, тоді як тому це й не снилося.

— Щастям для Франції! — насмішкувато вигукнув він, патетично звівши руки догори.

Пан Вердюрен не міг утриматися від сміху.

— Над чим це вони так хихочуть, ці добродії? Бачу, в нашому затишному куточку ніхто не нудиться! — гукнула пані Вердюрен. — Невже ви думаєте, що мені дуже весело зоставатися отут самій, ніби сидячи під карою? — промовила вона вередливо, наче скривджена дитина.

Пані Вердюрен сиділа на високому шведському стільці з вощеної сосни, подарованому їй шведським скрипалем, і хоча стілець той скидався на дзиґлика і не пасував до гарних старосвітських меблів, він стояв у неї на видноті, бо вона вважала за потрібне виставляти напоказ подарунки, піднесені їй «вірними» — хай «вірні» радіють, завітавши в гості й побачивши свої приносини. Вона силкувалася їх переконати, що найкраще дарувати квіти й цукерки, чий вік принаймні короткий, але «вірні» були завзяті, і мало-помалу в її домі зібралася ціла колекція грілок, подушечок, стінних дзиґарів, параванів, барометрів, ваз — склад даріжної всячини, правда, не всякої, а одного типу.

Пані Вердюрен сиділа на своєму підвищенні, беручи найжвавішу участь у розмові «вірних» і тішачись їхніми фіґлями, але потому як вона звихнула щелепу, вона вже уникала пирхати і вдовольнилася умовною мімікою, невтомливою і безпечною, — мовляв, вона теж регоче до сліз. Тільки-но хтось із завсідників (на превеликий жаль для Вердюрена, який весь час поривався підпускати меду не менше, ніж його дружина, але, регочучи від душі, швидко видихався, тоді як пані Вердюрен, пускаючись на хитрощі, удавала безнастанний регіт і, отже, завжди брала гору над мужем) пришивав квітку якомусь «зануді» або колишньому «вірному», зарахованому до обозу «зануд», — пані Вердюрен пронизливо вищала, примружуючи свої пташині очиці, які вже починало затягувати більмами, а потім раптом, ніби застукана зненацька напристойним видовиськом чи відбиваючи смертельний удар, щільно затуляла обличчя руками, щоб нічого не бачити, і прикидалася, ніби щосили намагається стриматися, притлумити напад