У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
Тимчасом пан Вердюрен, попросивши у Сванна дозволу запалити люльку («у нас без церемоній, амікошонство»), заходився умовляти молодого піаніста сісти за рояль.
— Дай йому спокій, не набридай йому, він прийшов сюди не на те, щоб його мордували! — скрикнула пані Вердюрен. — Я не хочу, щоб його мордували!
— Але звідки ти взяла, що ми збираємося його мордувати? — спитав пан Вердюрен. — Може, пан Сванн не знає сонати фа дієз, відкритої нами. Він зіграє нам її в аранжуванні для роялю.
— Ох, ні, ні, ради Бога, не мою сонату! — зойкнула пані Вердюрен. — А то я вмиюся слізьми і підхоплю нежить разом із запаленням лицьового нерва, як минулого разу; уклінно дякую, я сита по горло, вам добре — не доведеться цілий тиждень вилежуватися в постелі!
Ця сценка поновлювалася щоразу, як піаніста укоськували грати, і так поривала приятелів дому, ніби вони бачили її вперше, бо вона була для них доказом оригінальносте «принципалки» і її музичности. Ті, що сиділи біля неї, подавали знак куріям і картарям підійти, ніби тут щось діялося, і репетували, як репетують у рейхстазі, коли там назріває якась сенсація: «Слухайте! Слухайте!» А назавтра гості жаліли тих, хто не був напередодні, бо вчора склалася сценка, ще цікавіша, ніж звикле.
— Гаразд, вирішено, — сказав пан Вердюрен, — він зіграє лише анданте.
— Лише анданте, ач який розумний! — вигукнула пані Вердюрен. — Саме через анданте я й стаю вся розбита. Наш «принципал» воістину незрівнянний! Це все одно, що сказати про Дев'яту: послухаймо лише фінал або: послухаймо увертюру до «мейстерзинґерів».
Проте доктор став упрохувати пані Вердюрен дозволити піаністові зіграти, і не тому, що думав, ніби музика справді її не діймає, — неврастенічні кондиції він визнавав, — а тому, що, за прикладом багатьох лікарів, зразу ж пом'якшував суворість своїх приписів, коли відбувалися збори, на його думку, важливіші, ніж розладнання здоров'я, і коли в них верховодила його пацієнтка; тут він, учасник зборів, радив їй забути на один вечір і про своє травлення і про нежить.
— Сьогодні ви не захворієте, ось побачите, — проголосив він, гіпнотизуючи її очима. — А захворієте, ми вас вилікуємо.
— Правда? — спитала пані Вердюрен таким тоном, наче у сподіванні на таку милість їй не залишилося нічого іншого, як здатися. А може, постійно правлячи, що захворіє, пані Вердюрен часом забувала, що вона все це вигадала і вживалася в ролю. А відомо, що хворі, виведені з рівноваги своєю залежністю від постулату, що чим більше вони шануватимуться, тим рідше матимуть загострення, забирають собі в голову, що зможуть безкарно робити все, що заманеться (і що їм зазвичай шкодить), коли тільки здадуться на ласку якоїсь могутньої істоти, що, не вимагаючи жодного зусилля з їхнього боку, одним якимось закляттям чи пігулками знову поставить їх на ноги.
Одетта рушила до гобеленової канапи біля роялю.
— Ви знаєте, це мій улюблений куточок, — сказала вона пані Вердюрен.
Ця остання, помітивши, що Сванн сидить на стільці, підняла його:
— Вам там незручно, сідайте поряд з Одеттою. Одетто, серденько, посуньтеся!
— Який чудовий «бове»! — перш ніж сісти, сказав Сванн, бажаючи бути люб'язним із пані Вердюрен.
— Я дуже рада, що вам до вподоби моя канапа, — відповіла пані Вердюрен. — Даю голову на відруб, що іншої такої вам ніколи не трапиться. Ніщо з нею не зрівняється. Стільці теж чудові. Потім ви уважніше їх обстежите. Кожна бронзова оздоба відповідає сюжетові на сидінні; якщо вам захочеться розглянути зблизька, то все це, повірте, потішить, ви будете в захваті, ручаюсь вам. Ось, бачите, ця фризова крайка, виноградне листячко на червоному тлі з «Лисиці та Винограду». Який малюнок! Що на це скажете? Так, як на мене, вони вміли малювати. Хіба ці грона не смакота? Мій чоловік твердить, що я не люблю фруктів, бо їм їх менше, ніж він. Неправда, я ласунка більша, ніж усі ви разом узяті, але не відчуваю потреби запихатися бубками, адже я можу поїдати очима. Чого це ви всі гигочете? Спитайте у доктора, він скаже вам, що цей виноград мені розвільняє шлунок. Дехто їздить лікуватися до Фонтенбло, зате я відбуваю свій маленький курс у Бове. Пане Сванн! Ви торкніться до цієї бронзи на спинках. Патина, егеж? Та ви всією жменею, торкніться гарненько.
— Ну, як пані Вердюрен напоролася на бронзу, то музики сьогодні нам уже не почути, — кинув художник.
— Цитьте, нечемо! Власне, — сказала вона, звертаючись до Сванна, — нам, бідолашним жінкам, заказано розваги далеко не такі спокусливі. Адже ніяке тіло з цим не зрівняється! Коли пан Вердюрен сподобив мене чести, влаштовуючи мені сцени ревнощів… Послухай-но лишень, бодай раз у житті будь душкою, не заперечуй, що ти влаштовував мені…
— Та я ж нічого не кажу. Докторе, беру вас у свідки: я ж не пустив і пари з уст.
Сванн із ґречности й досі все обмацував бронзу.
— Ось що, ви ще встигнете її попестити, зараз пеститимуть вас самого, пеститимуть ваш слух, такі пестощі, я думаю, ви любите, оцей приємний молодик потішить зараз ваш слух.
Коли піаніст дограв, Сванн поставився до нього ще ласкавіше, ніж до інших гостей, і ось чому.
Торік на одному вечорі Сванн чув музичний твір для роялю і скрипки. Спершу він сприймав лише матеріальну обслону звуків. Великою втіхою для нього було вже те, що під потічком скрипки, тоненьким, пругким, густим, напрямним, він нараз узрів ладну шугнути текучим сплеском озію фортепіанних звуків, розмаїту, нечленовану, окрилену, міньйону, здиблену бузковими хвилями, заворожену й приспану місячним сяйвом. Але певної миті, не вміючи чітко розрізнити обриси, дати назву тому, що йому подобалося, Сванн, раптово зачарований, силкувався утримати в пам'яті фразу чи гармонію, — він і сам не відав, що саме, — яка щойно пропливла перед ним і розчахнула йому душу, так у нас тріпочуть ніздрі від аромату троянд, розлитого у вогкому вечірньому повітрі. Може, через те, що Сванн не знався на музиці, у нього й склалося невиразне враження — з тих, які тільки й можна назвати щиро музичними, нерозтяжними, наскрізь оригінальними, незрівнянними ні з якими іншими. Такі короткі враження це, так би мовити, враження sine materia[12]. Зрозуміло, ноти, які ми чуємо в такі миті, уже силкуються заповнити собою перед нашими очима, згідно з висотою своєю й довжиною, більшу чи меншу поверхню, накреслити
