Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

— Я хочу висповідатись перед вами, Габрієлю Дамур, — сказав здаля король.

— Величносте! Не я, а тільки ваше сумління має почути правду. — Слова суворі, але голос тихий. Анрі зрозумів тільки тому, що, власне, сам казав собі таке. Він відвернувся. А коли глянув до дверей — знову був сам.

Тоді він став обличчям до стіни, наскрізь пройнятий свідомістю того, що це було прощання з його протестантами. Та ні, це прощання не на все життя, він іще покаже їм, що в нього було на думці і яким він залишився. Але за нинішніх обставин йому не вірив ніхто; інші вірили не більше, ніж цей. «І стережися зрадників! — нагадав собі Анрі.— Ніхто не годиться для цієї ролі так, як давні друзі». Він дивився на стіну й перебирав в уяві всіх, хто міг би його зрадити. Дивно — з'явився образ Морнея, а він же був такий певний саме за нього! Морней, або Чеснота, — цей служитиме тобі й далі вірою і правдою. Тільки не жадай, щоб він схвалив твій спосіб здобуття влади і став хоч на дрібочку менш доброчесним. І це дуже дошкуляло королю, бо в ті дні зрада й зрадники стали для нього зручні і звичні. Йому неприємно було бачити перед собою сократівське обличчя свого Морнея, і Анрі стер з уяви той образ, викликав інший.

«Жодного друга, ми зовсім самотні в цьому хитромудрому й прикрому ділі здобування влади. Зате спільників та поплічників — удосталь. Ми допускаємо до себе якихось дам у масках; добре хоч, що пастор не захотів знати, хто та дама, і ця витівка лишиться назавжди таємницею. Бо хто може подумати, що то рідна дочка самого губернатора, і це з її батьком я потай заграю. Що це робиться з людьми, — я ж раніше вважав його чесним! Мені не до вподоби Морнеєва доброчесність. Але ще дужче не подобається мені, що Бріссак зраджує. Ще його попередника запідозрено в зносинах зі мною. Майєнн скинув його, а призначив графа Бріссака — саме за його просте серце. Ну, коли це називається простосердям, то я й сам не хитріший і не потайніший від малої дитини. Адже цей чоловік спокушає мене на те, щоб я здобув свою столицю підступом; він мені осоружний».

Усе це Анрі промовляв до стіни, — а він же більше звик думати про свої справи ходячи — швидко й розгонисто, щоб чоло обвівав вітер. У двері хтось пошкрябався і сполохав його пригнічені таємні думи. А тоді ввійшло двоє радісних вісників; як же не зустріти їх так само радісно? Першого, його славного Агріппу, видимо розпирало від новин, він насилу втримував їх у собі. Молодий пан де Сен-Люк був терплячіший — завдяки своїй відвертій самовдоволеності. Дуже ревно дотримуючись етикету, він привітав короля з вишуканою скромністю й безмежною шанобою, а тоді полишив говорити панові д'Обіньє.

— Ми запізнилися, — сказав Агріппа, — бо мусили спершу принаджувати, а потім спроваджувати слухачів: адже після від'їзду дами в масці вони стали непотрібні.

— Скоріш небажані,— підтвердив Анрі.— Відколи вона поїхала, в мене побував ще один гість, і це була досить гостра сценка, не призначена для третіх осіб.

Агріппа навіть не спитав, хто ж був той гість.

— Величносте, ви й не здогадуєтеся, хто була та дама в масці.

— Ви ж поручилися, що вона не небезпечна. А я не цікавий.

— А що б ви сказали, величносте, якби вам хтось розповів, що я був у Парижі?

— Ти? Не може бути!

— А от і був. Правда, в подобі старої селянки, а браму проїхав на возі з капустою.

— От так диво! І ти бачив губернатора?

— Він купив у мене на ринку всю мою цибулю — сам Бріссак у плоті й крові. А водночас ми домовилися, що задля більшої безпеки вашої особи і задля надійності до вас приїде пані де Сен-Люк, — так, так, рідна дочка губернатора Бріссака, — і вислухає те, що ви зволите переказати. Що, несподіванка?

— Я не можу отямитись від подиву, — сказав Анрі, хоч його сам Бріссак повідомив про візит пані де Сен-Люк. Бо в кожного все ж таки має бути хоч якась таємниця від інших. Чим хитромудріша роль, тим цікавішою вона здається нам. «Totus mundus exercet histrionem», — то чом би не грати й мені? Мого Агріппу здобуття Парижа зовсім не потішило б, якби йому не довелося зіграти роль селянки. І його так захопила ця гра, що йому й не в голові страждання бідолахи Габрієля Дамура; а хто відає, яку роль обрав собі сам бідолаха Габрієль Дамур? Його виступ був просто-таки біблійний».

Та це між іншим. Усі ці думки не перешкоджали Анрі випитувати свого давнього сподвижника, і то так по-дитячому докладно, що молодий Сен-Люк, стоячи позад Агріппи, аж губи кусав, щоб не засміятись. Чи, власне, удавав, ніби йому смішно: хай король як слід побачить, що пан де Сен-Люк, по-перше, свідомий своєї великої переваги над людиною старшого покоління, а по-друге — як і король, воліє ставитись до неї поблажливо. Анрі ця міміка не сподобалась, і він звернувся до Сен-Люка:

— Пані де Сен-Люк так чудово замаскувалася, що навіть ви не впізнали її?

Коли король сподівався, що цей молодик марнолюбно захоче похвалитись проникливістю, то він помилявся.

— Ваша правда, величносте, — підтвердив Сен-Люк. — Я не впізнав її.

— Брешете, — сказав Анрі.— Ви брешете, аби в чомусь перевершити нас, — він позирнув на Агріппу, — хоч би в скромності.

— Величносте, ви мораліст!

— Надто сьогодні,— відказав Анрі.— Тому я хотів би знати, чого це пан де Бріссак надумав удавати зрадника. Га? Ви, певне, знаєте про свого тестя щось таке, чого не знаю я, бо я ж не можу знати про нього все. При дворі мого попередника він здавався мені дуже простосердим, таким собі збирачем картин. Я був у спілці з Анрі Валуа, і Бріссак міг би лишитися зі мною, та й розуму б у нього вистачило зробити правильний вибір. Нащо йому було перекидатися до іспанців, коли це мало скінчитись тим, що тепер він їх ошукує й зраджує заради мене?

— Ваша величність виявляє мені дуже дивну честь такою відвертістю, що могла б зашкодити вашій справі, якби її витлумачити хибно.

Нарешті розумна й відверта відповідь, і Анрі вмить настроївся зичливіше. Він кинув ніби мимохідь:

— Бріссак уже не може відступити, він зайшов зі мною надто далеко. — А потім подивився в очі молодому придворному, чекаючи його пояснень. Той прокашлявся, озирнувся, ніби шукав підтримки, але