Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Генріх Манн

ЛІТА ЗРІЛОСТІ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV

Роман

HEINRICH MANN

DIE VOLLENDUNG DES KONIGS HENRI QUATRE

1938

©

Переклав з німецької Юрій Лісняк

Передмова і примітки Кіри Шахової

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН ГЕНРІХА МАННА ПРО ВОЙОВНИЧОГО ГУМАНІСТА

Томас Манн у відкритому листі про смерть свого брата Генріха називав літературну працю його життя «працею грандіозною». Він вважав його самого «великим публіцистом», «одним з найбільших поетів німецької мови» і відзначав: «Життя його було сповнене звершень, і слід його, гадаю, зітреться лише із зникненням на землі цивілізації і гідності людини».

Один з найбільших письменників XX сторіччя, Томас Манн був людиною бездоганної чесності, нещадно-суворим критиком власної літературної праці й ніколи не ставився поблажливо до творів найближчої йому людини — рідного брата. Вони, ці брати, були дуже різні, часто в суперечках з принципово важливих, глобальних питань кожен пристрасно обстоював свою думку, і це іноді закінчувалося драматичними, болісними для обох розривами, навіть на кілька років. Отож оцінка, яку дав Томас творчості Генріха, заслуговує того, щоб прислухатися до неї шанобливо й уважно.

Кількома словами один класик німецької літератури точно визначив найяскравіші риси письменницького генія другого. І справді, Генріх Манн працював титанічно, створив чимало значних, епічного розмаху, романів як про сучасність, так і про історію, серед яких деякі ось уже кілька десятиріч живуть у колі шедеврів світового красного письменства. Передусім це «Вірнопідданий» (1912) — могутньої викривальної сили сатира, яка так яскраво типізує риси буржуа, що відтоді в кожному гострокритичному романі, де зображено образ представника класу капіталістів, ми натрапляємо на щось характерне, відкрите для читача саме постаттю Дідеріха Геслінга. Цей створений німецьким сатириком персонаж так яскраво узагальнює найвідразливіші риси власника, «еталонні» для свідомості та поведінки буржуа, що його можна назвати образом прозивним. І оцінка цього літературного образу не буде захопленим перебільшенням, якщо кайзерівського вірнопідданого, боягузливого і жорстокого череваня Дідеріха Гесліига, цього предтечу фашистів, поставити в один ряд з такими відомими образами негідників у світовій літературі, як Іудушка Головльов, Яго або Жорж Дюруа. В критиці не раз вказувалось на те, що постать Дідеріха — це модель типового бюргера, що образ цей створено як узагальнення, квінтесенцію буржуазності, і в цьому не лише його літературне, а й соціально-політичне значення, яке не втратить своєї гостроти, поки існує капіталістичний лад. На підтвердження цієї тези наведемо такий факт. Нещодавно Південно-Західне радіо ФРН розіслало вісьмом тисячам читачів анкети з проханням назвати сім улюблених творів світової літератури. З вивчення повернутих анкет виник список — сто дев'яносто дев'ять назв. На першому місці стала філософська книжка Е. Фромма «Мати чи бути» — науково-критичне дослідження буржуазного способу життя. А на другому (власне, першому серед художніх творів) — «Вірнопідданий» Генріха Манна.

На нашу думку, факт цей не випадковий. Сатира великого німецького реаліста виявила в наші дні свою животрепетну актуальність, неминущу силу проникнення у саму сутність буржуазної державності, буржуазного парламентаризму, в це поєднання політичної влади з владою капіталу при першості саме капіталу. Сьогодні, коли громадську думку раз у раз приголомшують усе нові й нові викриття афер, пов'язаних з підкупом парламентаріїв великими монополіями (причому цей підкуп виявляється не лише у ФРН, айв інших капіталістичних державах), художнє дослідження, своєрідна анатомія того, як у місті Нетцігу придушувались рештки буржуазно-ліберальної демократії, як був куплений правий соціал-демократ Фішер, що став виконавцем волі нетцігських багатіїв та шовіністів у рейхстагу, здається зробленим ніби сьогодні.

Тема буржуазності, дослідження принципів того, як діє механізм діяння буржуазних партій, буржуазної держави, питання, що таке демократія і якою мірою народ насправді може втілювати в життя свою волю, захищати свої інтереси, завжди цікавили Манна. Підтвердженням цьому є такі його твори, як «У маленькому місті» (1903), «Бідні» (1917), «Голова» (1925). В них, так само, як і у «Вірнопідданому», письменник ішов від всебічного вивчення дійсності до створення типізованої моделі функціонування її інституцій, створення узагальнених образів і соціально визначених характерів. Були й інші шляхи в його творчості, коли він змальовував глибоко індивідуальні образи, а також навіть образи ідеалізовані, як, наприклад, у трилогії «Богині» (1908).

Другим після «Вірнопідданого» найбільшим твором Генріха Манна став історичний роман-дилогія про молоді літа та літа зрілості короля Генріха IV (перший том — 1935, другий — 1938). В ньому автор зумів створити високий позитивний образ не ідеалізованої, а живої людини з усіма її пошуками й стражданнями, перемогами й поразками. В уже згаданому відкритому листі Томас Манн шкодує, що Генріх не встиг завершити задуманого ним циклу історичних сцен та діалогів з життя Фрідріха Прусського, і називав ці епіко-драматичні сцени «блискучими, мов старовинні емалі», за те, що вони чудово відтворюють колорит доби. Оця краса, подібна до живої барвистості старовинних емалей, що, не втрачають з часом ні свого колориту, ні свіжості й блиску своїх барв, властива передусім дилогії про єдиного з французьких королів, якого народ називав «добрим». Письменник-реаліст прагнув і у великому, і в подробицях бути справжнім художником, малювати словом виразно й точно, влучно передавати дух і букву відтворюваного ним часу, вважаючи це неодмінною передумовою для написання роману про давно минуле, але — не головним своїм завданням.

В наші дні історичний роман став особливо популярним різновидом романного жанру. І кількісно, і якісно він — одна з найплідніших, найбільш розгалужених вітей на дереві художньої епіки. Однак ця гілка не завжди приносить золоті плоди. Визрівають на ній і червиві яблучка: книжки з лише поверховим історичним забарвленням, пишним барвистим антуражем, які насправді не містять в собі нічого глибокого й цікавого про історію й історичних осіб. Та вони швидко падають з дерева літератури, без сліду зникають з пам'яті читачів.

XX сторіччя може пишатися й творами, що вже стали класикою художньої історичної прози і дуже багато дають вдумливому читачеві. Не лише тому, що знайомлять його з естетично осмисленою історією, мистецьки відтвореним минулим того чи іншого народу, живо й правдиво зображеними постатями відшумілої доби, а й тому, що спонукають до порівнянь, паралелей, асоціацій з сучасністю, змушують замислитися не тільки над тим, що було колись, а й над сьогоденням і майбуттям, над філософськими проблемами життя людини, народів і всього людства.

Багато політичних, соціальних,